В найтемнішій темряві і в найтихішій тиші, здавалось, що навіть дихання було голоснішим за реактор літака. Не було ні кордону цього відчуття, ні неосяжності. Роберт стояв на підлозі, але її не відчував. Там, напевно, була стеля і стіни, але і цього не було відчутно. Здавалось, що це коридор темної та цнотливої частини його пам'яті. З кожною хвилиною Робер відчував, наче від тоне, задихається, спускається у підземелля в темному і душному ліфті. Раптом він побачив як яскраве світло пробило цю пітьму, або ні. Це сталось так швидко - одна сота секунди, та біла пляма залишилась в очах. Потім Робер почув тонесенькій звук - як у вухах дзвенить. Можливо, він так його і сприйняв би, але цей звук від тихого і ледве чутного став трішки голоснішим, він наче наближався до Роберта. Згодом послідував наступний спалах світла, також короткий. Йому було страшно... страшно і цікаво. В голові мішалось і штовхалось, наче в тролейбусі люди, багато питать. Я виберусь з цієї темної прірви? Я побачу дім з мамою? Якщо я виберусь, то ким я буду? Чи залишусь я собою? Що робиться? Що робити? Нічого... Відповіді не було. Він не міг відповісти і нікого іншого не було, щоб допоміг. Звук підберався все ближче і ближче. Знову світло.
- Що це?!!!
Яскравий промінь засліпив Роберта і це було не так, як раніше. Воно не згасно в одну соту секунди, не залишило незрозумілості, чи то воно дійсно було, чи від темряві в очах рябить. Воно не счезло, а боляче било в очі. Через хвилину Роберт став звикати до яскравого і вже можна було дещо розгледіти. Навколо був білий сніг, холодне сонце розмалювало його в діамантовий колір. Роберт подумав про дім. Невже дім. В обличчя, руки, ноги, живіт було холодом.
Роберт боявся подивитися на себе, адже він явно відчував, що щось всеж не так. Позабу стаяв невисокий дерев'яний будиночок. Онімівши від холоду повільними кроками хлопець йшов до будку. Холодний вітер колов спину, сніг рипів від кожного кроку.
