- А якщо добуду те, про що Ви мене просите, я зможу поїхати з Вами на базу?
- Та, хоч і взяти інтерв`ю у Провідника!
Вогонь – а в миру просто Богдан, Даня – дуже влучно вибрав собі псевдо. Він справді вогонь, але не той, що винищує, а той – привітний і веселий – що зігріває у холод і витісняє темряву, стільки в ньому хлоп’ячої чарівності. Але, якби мені запропонували самій його якось назвати, я б сказала - Бендер, бо так збирати харчі і оснащення для Добровольчого Корпусу «Правий Сектор», - то треба мати мізки Великого Комбінатора. Якщо слухати Даню, то весь Правий Сектор – голий, босий і голодний. Не скажу, що це геть не так. Той підйом, що зараз відбувається у волонтеському русі – місцеві керівники рад і адміністрацій, керівники партійних осередків прагнуть взяти під свій контроль некеровані зверху команди волонтерів – мало торкається Правого Сектора. Цей закритий і загадковий підрозділ новонародженої добровольчої української армії - невдячний матеріал для передвиборчого піару. Цей специфічний в усіх сенсах корпус – взагалі прекрасний маркер для розпізнавання намірів волонтерських команд і груп. Ті, хто зайнятий набором балів на вибори, не дуже поспішають цим допомагати. Тут скоріше заробиш антипіар, ніж набереш балів. І причина зовсім не в тому, що тутешні погано воюють.
Біда в тому, що після Майдану, було започатковано не зовсім здорову (а вірніше, зовсім нездорову) традицію: вимірювати ефективність бойового підрозділу кількістю загиблих людей. У інформаційній війні, розпочатій після першої хвилі революції, уже не взнаєш, хто першим зробив постріл «вас не було на Майдані». Постріл був достоту снайперський. ЗМІ спочатку й спільнота згодом дружно підтримали: «Чому серед ваших немає загиблих?» Так, наче саме кількість загиблих визначає ефективність бою. Зовсім недавно зустріла у одній із соцмереж висловлювання лідера парламентської партії на кшталт «та у нас тільки на Майдані 17 людей загинуло!» З огляду на теперішні сумнівні мірки, корпус Яроша – геть не підпадає під пропонований імідж. Провідник береже своїх людей і дуже потерпає, що його охорона – молоді, дужі хлопці – ризикують життям заради нього, який вже встиг пожити й народити дітей. «Я того не вартий,» - звучить так, що розумієш: цей успішність своїх бойових підрозділів кількістю загиблих рахувати не буде.
Дорога неблизька. І, хоч база знаходиться не в зоні АТО, я хвилююсь дужче, ніж коли їхала, наприклад, в прикордонну Амвросіївку. Можливо, тому що саме ця поїздка може стати логічним завершенням моїх більш ніж чотиримісячних роздумів про інформаційну політику ПС й інформаційну війну проти нього. А може й не стати. Тому я й хвилююсь. Чи хочу я взяти інтерв’ю у Яроша? Скоріше - ні, ніж – так. Що може дати одне інтерв’ю, навіть при всій моїй професійності і харизматичності лідера Правого Сектора? Чи може разова, хай навіть і щира, бесіда змінити істотно попсований ЗМІ імідж однієї із найбільш радикальних майданівських організацій? Навряд! Додати мені гострого «звіздіту», типу, «дивіться, яка я крута, - у самого Яроша інтерв’ю беру», - може запросто. А от справі, на превеликий жаль, не допоможе. Системність інформаційної війни проти ПС свідчить про те, що супротивник – серйозний, а тому протиставити його нападам можна тільки системну оборону. А ще краще – контрнаступ. Але теж системний. А системних змін неможливо досягти одним наскоком. Потрібна вдумлива й наполеглива, цілеспрямована й «степ-бай-степова» праця. Та чи почують мене в ПС? Це ще далеко не факт. Структура закрита й застебнута на всі ґудзики. Починається ця закритість з репліки одного із моїх попутників (група новачків іде до лав корпусу): «Прошу, не знімайте мене, а якщо зняли, то витріть файл, - я не хочу світити обличчя». Я запевняю, що нічого зайвого не засвічу, передчуваючи, що ще не раз почую подібне прохання. І всім обіцятиму, що не продемонструю і не скажу нічого такого, що було би вигідно недругам і ворогам.
База корпусу – старого зразка піонерський табір – навіює дитячі спогади. Саме в такий нас з братом сплавляли колись на всеньке літо, - мама у школі працювала і у нас був блат, який вилазив нам боком, бо ми не любили табірну дисципліну й частенько її порушували. Сказав би хтось моїм тодішнім вихователям, що я стану поборницею системності в усьому, - ото б вони здивувались! Перший, хто звертає на мене дієву увагу – місцевий капелан отець Петро, згодом до нього приєднується отець Микола, обидва – греко-католики. Але віросповідання – це єдине, що є у них спільного. Крім холодку в мене на рівні діафрагми – так я відчуваю тих, хто вбивав у бою лице – в – лице, очі – в – очі. Містика, на перший погляд, але відчуття ще жодного разу мене не підвели.
Я розповідаю, що привезла – добула у секретному місці – якісний препарат, що може сам замінити половину військової аптечки. Хтось із отців (від хвилювання, я не дуже запам’ятовую контекст) пропонує віддати дефіцит охороні Провідника. Я наглію і кажу, що пообіцяла людям, що зробили пожертви для хлопців із ПС, візитівки Яроша з автографом. Отці сміються і проводять мене до Дмитра Анатолійовича. Ярош, зрозуміло, живе не в казармі, але умови круто спартанські. Єдине, що вибивається із солдатського військового інтер’єру – великий шкіряний диван. Згадую відповідь Провідника на питання когось із журналістів: «Без чого не можете обходитись?» - «Без всього можу».
Ярош – невеличкий на зріст поряд із побратимами на фото – виявляється вищим і міцнішим, ніж я очікувала. Холодок на рівні діафрагми дає зрозуміти – цей чоловік не просто фотографується з автоматом, він вбивав ворогів. І не раз. Усмішка – і справді симпатична й сором’язлива – не може обдурити, - для ворога ця людина може бути дуже небезпечною. Ярош – інтроверт. Очевидно, йому важко заводити нові знайомства й важко розширювати круг спілкування. До цього додається небезпека замаху на життя, хлопці-охоронці, - картина маслом.
- Дмитро Ярош, - простягає руку і ніяково посміхається.
- Алла Мегель, Біла Церква, - ніяковію у відповідь.
- Ви, здається, є у мене в друзях на Фейсбуці? – Гей, хто там казав, що Ярош не сам у ФБ пише?
- Не тільки. Я – з тої самої команди, що без погодження зробила Ваші бігборди. Хоч ми й чесно намагались погодити.
- Та, ні, ви – молодці, гарно все зробили, я потім бачив, як такі самі постили в мережі Суми.
- До речі, автори вашого виборчого слогану «Хто з Богом, - з тим і Україна!» - теж ми. – Я не втрималась, щоб не похвалитись.
- Дякую!
- "Дякую" не одбудете, - вкінець наглішаю я, - тим, хто дарував вашим гостинці, обіцяно візитку Яроша з автографом.
- А в мене й немає…
- У мене все є! – І я вибігаю до своїх речей по візитівки, які ми з подругою заздалегідь надрукували. Добре, що Наталя здогадалась вкласти мені в рюкзак всю сотню.
Ярош підписує візитівки, штук десять.
- А Ви залишите мені решту?
- Звичайно. А Ви не жміться, ще підпишіть.
Він підписує ще, між ділом вставляючи, що давно не тримав ручку й мріє про часи, коли можна буде спокійно сісти за стіл і писати. Каже, матеріалу на дві книги назбирав, напланував, а часи такі, що не до писання.
- Книга буде художня?
- Ні, не художня. Хочу написати про революцію, про війну.
Спогад про війну повертає в реальність. Я розповідаю про препарат, який добула для його хлопців, він пропонує самій його віддати й пояснити, як користуватись. Велить зібрати охорону. Все. Аудієнцію – бо по швидкості обміну інформацією і відчутті незакінченості розмови це була саме аудієнція - закінчено. Наступного разу – через день – я побачу іншого Яроша. Перед лавою своїх бійців, а на шести стільцях, принесених з їдальні стоятиме труна з загиблим їх побратимом. Прощання, салют з автоматів почесної варти. І Ярош зі своїм пістолетом. Знаючи прив’язаність чоловіків до зброї, можу припустити, що це той самий пістолет, у патронник якого очільник Правого Сектора у вогненну ніч на Майдані загнав патрон, що призначався у разі поразки для нього самого. Суворе обличчя і голос командира. Таким його бачать тільки свої, у найтяжчі хвилини життя. Боляче, що саме цю пронизливо гірку сцену я першою зніму на відео, яке віддам охороні з обіцянкою ніде не розміщувати. Хоча мені дуже би хотілось, щоб його побачили люди по всій країні: Корпус на витяжку салютом і гучним «Слава!» проводжає у останню путь загиблого товариша. Почуття братства визначає ставлення до загиблого брата. Його не кидають на полі бою, не нехтують шаною і останнім "прощай". Це – якісно інше ставлення до людини. Навіть після її смерті.
- Важко втрачати побратима, - говорить Ярош, - хоч за його життя заплачено життями ворогів. Твердо знаю одне, - що герої не вмирають. Ті, хто віддає душу свою за друзів своїх, ті, хто віддає душу за Батьківщину, - ті живуть вічно. І це, власне, надихає, це примушує воювати далі. Що би там не було, але перемога буде за нами.
По команді «струнко!» труну з тілом товариша завантажують в автомобіль. До родини його транспортуватимуть бойовий командир і побратими по боротьбі. А в корпус вже телефонуватимуть люди з проханням, дати відомості, щоб допомогти рідним. Правий Сектор своїх не кидає.
Я ще кілька разів до від’їзду бачитиму Яроша здалеку, він кожного разу буде настільки зайнятий, що соромитимусь підійти просто так, без конкретної справи. Вона – справа ця – тільки-тільки почала визрівати. Треба трохи часу. Та я добре усвідомлюю, що Провідник так і лишиться для мене більше суворим командиром, аніж усміхненим політиком
ID:
521170
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.09.2014 13:39:58
© дата внесення змiн: 03.09.2014 13:39:58
автор: alla.megel
Вкажіть причину вашої скарги
|
