Ми ціним світло, лиш коли стемніє,
Й радіємо дощу, коли нема.
І наша доля, певно що, німа -
Усе мовчить й на серці крижаніє.
Якби ж хто міг сказати: " Схаменіться!
Цінуйте все, не тільки при потребі!"
Але мовчать Боги, на тому небі,
Чекаючи, хто ж буде, їм молиться.
Та, щирої мольби, від нас не чути,
Бо ми її шепочем лиш тоді,
Як постаєм в Верховноу суді.
І окрім болю, нічого відчути...
А потім нас запитують про все,
Що за своє життя ми цінне мали.
Чи вдосталь ми коханих обіймали?
Хто на могилу квіти принесе?
І от стоїш ти, пряд зі святими,
Упавши на коліна й тихо плачеш.
Це ллються сльози, за усіма тими,
Кого ти вже ніколи не побачиш.
Бо згадується у останню мить,
Не те, що ти міг добре заробляти.
А люблячі й ласкаві батько й мати-
За ними твоє серце защімить...
Ти будеш гірко вити й через те,
Що своїх друзів більше не побачиш.
Комусь, чогось ти так і не пробачиш...
Та й не відчуєш прощення святе.
Отак і втратиш ти своє життя,
Нікому про важливе не сказавши,
Бо ти прожив його чогось чекавши,
Ну а тепер поринеш в забуття.
