Колись це мусить ще перерости
у щось значне, велике, вікопомне,
ще стати пристрастю (потуга – в кілотонни),
сяйнути блискавкою,
запалать вогнем
пожеж далеких, миготливим світлом
знання холодних мертвих теорем.
Роздмухає, розплавить біле титло,
мов розбишака, первні розмете
і знов зіставить
у абиякім порядку.
Почнеться так життя моє святе,
що й не впізнаєш:
брАтку, хто це, брАтку?
Чи той це тип, що вірш оцей писав,
записника тримавши на долоні?
На фотографії – бандюга з Оболоні.
У тексті – Музи друг і перший зам.
І Соломон мудрець і зболений Ісав.
А правда –
правда є простіша.
Яка навколо наступає тиша,
і тільки рух помітний за пера
тремтінням –
рух, коли вагони
метро в агонії викрикують: “Пора
минає літня та канікулярна…”
Осінній час надворі. На горі
блукає сонце в безсторонній грі.
Сторінка тягнеться, та вірші
обриває…
