Бродити темними вулицями, спати з мексиканськими повіями, вірити в майбутнє в момент, коли підстрелив власну совість, вичитувати вірші улюблених поетів, загалом накапостити в своє життя так, щоб померти вже сьогодні, за хвилину до опівночі. Сидіти в темній кімнаті, читати книжки що переведуть тебе з розряду демонів в архістратиги, молитися, розуміючи, що все втрачено, кричати, коли нічого сказати. Розмовляти на будь-які теми, довго мовчати, довго мовчати так, щоб всі були вражені, щоб небо вкрилося темними хмарами, а ти: молода та цнотлива благала мене залишитися. Я ж бо й далі писатиму забезпечуючи собі всім відоме майбутнє. Писатиму так, щоб кожен звук призводив до насолоди, щоб тебе накрило цунамі емоцій, щоб все очікуване стало реальністю.
Адже наш світ безмежний, наші думки свинцево тяжкі, твої листи фальшиві і цей стук серця. Стук серця знову не дає мені спати, знову збиває мене з думки, знову змушує змінювати слова. Він знову скидує мене у безодню невдалих рим, піднімає на вершину олімпу, який уже давно нижче рівня моря...
Як не дивно я вже звик. Тепер я відчуваю свій подих, я чую як вологе повітря виривається з вікна, як десь далеко кричить дике плем'я...
Мабуть найщасливіші люди на світі: без інтернету, телебачення, сигарет, без чужих віршів. Я і сам без них почуваю себе краще.
Я ж бо бачу життя через пластикові кольори, через скляні вітражі, через призму індустріальної революції, через приціл арабської весни і слов'янської осені. Я ж бо сприймаю все через монітор комп'ютера, через старі сторінки незрозуміх книг, повних фарсу і ненависті. Адже в світі є фільми про свободу, є пісні, які змушують думати, вірші від яких мурашки по шкірі,ідеї, від яких переживання про майбутні вірші, пісні, емоції зникають, як ранковий туман над бурхливим світом.
Блукати самотніми вулицями, купувати фрукти у вуличних торгашів, мріяти про майбутнє, створити в уяві світ настільки реальним, щоб загубитися серед двох вимірів... Знайти себе у чиїхось долонях, двох фразах, чотирьох словах, потім втекти, бачити, чути, вірити, врятувати самогубцю від смерті, закохатися в цю смерть, просити пробачення, потім чекати, чекати і ще раз чекати... проснутися в незнайомому місці, квапитись на потяг і розуміти що це лише 2 години твого життя. Що далі???
ID:
517804
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.08.2014 12:26:51
© дата внесення змiн: 17.08.2014 12:26:51
автор: Amastermas
Вкажіть причину вашої скарги
|