|
Хтось їхав і курив цигарку.
Жбурнув недопалок на шлях.
А вітер підхопив і хмарку
у поле золоте потяг.
Побавився, і розлилося
миттєво море вогняне.
Палало пасмами колосся
важке, достигле і живе.
Гуло, стогнало житнє поле,
косило полум'я врожай,
коли було все вбито болем,
посунуло на інший край.
А зовсім поряд, біля шляху,
вбік від пекельного вогню,
зелений ліс тремтів від жаху,
побачивши лише стерню,
де нині маки майоріли,
цвіли волошки де-не-де,
що очі тільки-но відкрили,
де покоління молоде
співучих жайворів літало
в блакиті неба угорі.
Які воно пісні співало
щодня о вранішній порі!
Все знищено, нема нічого...
Лише окремі каганці
іще спалахують убого
десь на віддаленім кінці.
Але вогню того замало,
бо для життя потрібен хмиз,
метнувся осторонь і вдало
він перекинувся на ліс.
Боронь вас Боже споглядати
те пекло, як воно сичить,
ковтаючи зелені шати,
все навкруги. Страшна та мить!
Воно нестримне, непоборне,
нема в нім й крихточки жалю,
і зафарбовує у чорне
траву вже схожу на ріллю.
Мов хижий звір, що втік із клітки,
гасав між сосен і дубів
вогонь. Ані стеблини й квітки
він по собі не залишив.
Птахи над гніздами кричали.
Злий вихор пташенят малих
палив живцем. Усі втікали
звідтіль світ за очі, хто міг.
Лише праліс вражав терпінням,
не намагався теж втекти,
бо до землі своїм корінням
він був прикутий на віки.
Коли ті пагони пожежі
від самих коренів, мов хвощ,
полізли на дубові вежі,
прийшов на порятунок дощ.
То вітер в небі гнав отари
і не очікував ніяк,
що він прудкі проґавить хмари
й потоне в їх сльозах хижак.
Усе скінчилося... Парує
земля попечена. Із ран
у сосен ллє смола. Бідує
природа. Тиша і туман...
Надвечір, наче у молитві,
здійнявши штурпаки гілок,
стоять дерева після битви
і хочуть, щоб почув Господь
їх плач сумний, ледь чутний голос,
побачив сивий, чадний дим
й на згарищі єдиний колос,
що дивом залишивсь живим.
Й того, хто їхав у машині
не засудив, не покарав –
слабій на голову людині
хоча би трохи глузду дав.
Там де безглуздя й необачність
у парі ходять – жди біди.
Але ж Земля, це наша власність,
яку потрібно берегти.
Як оберіг всім в охорону
ізограф* мудрий в давнину
намалював святу ікону
"Неопалиму купину"**.
Ізограф* – іконописець, богомаз, художник,
що малює ікони.
"Неопалима купина"** – у церковному
вжитку – назва ікони із зображенням
Богородиці, яка рятує від пожежі.
17 вересня відзначається день пам'яті ікони Божої Матері, званої «Неопалима Купина». У цей день наші пращури на зорі ходили слухати останні голоси птахів, що відлітають на південь.
ID:
514599
Рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата надходження: 31.07.2014 11:16:32
© дата внесення змiн: 22.11.2017 01:21:33
автор: natali.voly
Вкажіть причину вашої скарги
|
