Уламки щастя, що обабіч шляху
Розкидані узбіччям там і тут.
Я все частіше тріпочу від жаху –
Все менше часу в мене для спокут.
Жаль, неможливо знов пройти дорогу,
Щоби хоча б що-небудь повернути.
Підхопишся вночі немов спрожогу,
А потім довго сил нема заснути.
І що не день, то спомини та згадки,
Немов тягар на серці, на душі.
Навколо нас безклопітні нащадки.
Вони свої і, начебто, чужі.
Їм не відомо, що вони щось втратять,
Не знайдуть щось… Не пояснити їм,
Що спокоєм затим вони заплатять,
Як розраховуюсь сьогодні я своїм…