"Добрий ранок, моя одинокосте!
Холод холоду. Тиша тиш."
Кішка стомилася... Не те що їй було сумно. Вона й сама до пуття не знала, що це за почуття, хоча знайома з ним вже давненько... Просто на душі якось так паршиво. Хочеться забитися кудись у тихий і темний куточок, згорнутися в тугий клубок і просто забутися. Хочеться кричати, дряпатися і кусатися. Хочеться зникнути...розтанути...розсипатися на сотні мільярдів атомів, щоби не бачити, не чути не відчувати... Хочеться... Хочеться дихати... Жити, чорт забирай, хочеться! Та в легенях тільки пісок і розпечене до білого повітря.
Кішка нап'ється до втрати притомності, надіючись хоч би на мить забути хто вона і що, проте клятий мозок крізь затуманену алкоголем свідомість все одно кричатиме про благорозумність. І вона як завше не зможе ослухатись. Лиш бродитиме бездумно поміж знайомих чужих облич, та так і не посміє пристати до них. Кішка занадто довго була одна.
Вона знову начепить нахабну усмішку і піде вперед. Не помічаючи, що давно вже топчеться на місці. Сама собі зводитиме стіни і сама ж буде їх долати. Дике нескорене звірятко.
Кішка сильна. І це її трагедія.
А в душі... В душі вона смертельно стомилася. Стомилася бути одна. Чи все ж?..
Гіркувато-пряний запах кави... Ні з чим не сплутаєш... Твоя гостя завше його приносить. Чи навпаки - то аромат приваблює її?.. Ти й досі не знаєш. Та все ж наллєш їй терпкувато-чорного напою в чашку зі смішними баранцями, підсунеш крісло і сядеш поряд. Мовчки. Як належить.
Дощ тарабанить по шибках. На кухні самотньо сидить дівчина. Дві чашки кави зі смішними баранцями парують на столі. І нікого... Нічого... Та раптом?..
Ну здрастуй,моя Самотносте. Чи, швидше, моє Божевілля?..
Тиша. І лише кішка загадково зиркає зеленим оком.