Ви ще живі, ви ще сини,
Ошукані по вінця –
А вам так хочеться війни,
В руках грімкоче криця…
Чию ж ви правду узяли?
Чию взяли любов?
Чиї вдягли ви постоли?
Чию ллєте ви кров?
Чому прийшли у землю нашу?
Чого вас мама вчила?
Чому несли ви свою Рашу
І нам ламали крила?
Чого ж тепер, немов вовки,
Між прапорці забились?
А Раша б’є вас залюбки,
Забувши слово «милість»!
Ви Україну все кляли,
Історію топтали –
А до війни ви де були?
Які пісні співали?
Тепер же без пісень і слів
Ви – добривом у полі:
Вам не лунає їхній спів –
І прокляли ви долі…
Та на колінка – і мерщій
Просіть прощення в МАМИ:
Життя ж нема в землі чужій,
Нема й поміж вовками!
Поки сини – чекають вас
І сім’ї , й рідні стіни…
Просіть прощення, поки час,
У Мами-України!
