Наша рідна У к р а ї н а вільна, незалежна,
з жовтим полем, синім небом,
красою безмежна,
мальовнича і чарівна, як перлина сяє,
та її гірке минуле
кожний пам'ятає.
По усіх світах лунало – Київськая Русь!
Та ім'я це з плином часу
померкло чомусь.
Охрестили «О к р а і н ь є», волю відібрали.
Нашу мову співучую
чути не бажали.
Полилися з неба сльози на рідні поля.
Встали люди на коліна
й козацька земля,
і тягар ярма терпіла від "старшого брата".
Прокотилась хвиля смерті
й поголівна страта.
Понівечилася русинами Україна люба.
Чіпко козака тримали
за чорного чуба.
І відтоді українців "хохлами" назвали.
Ось такую ласку добру
від "братів" ми мали.
Потом, кров'ю і сльозами вмивалась країна.
Скалічили, сплюндрували,
лишилась руїна.
Та якою б голівонька не була би хвора,
не померла У к р а ї н а
зі словом покора!
Бо не має переводу вільним козакам!
Серед них отаман мудрий
Мазепа Іван.
Він за долю України все життя поклав,
й не даремно, не даремно
Батурин палав.
І лунав дзвін шабель гострих недаремно теж.
Бо, якщо вже розлютимось,
то не маєм меж!
Побороли всі навали польскії і пруські,
і татарські і турецькі
розбили на друзки.
Дуже довго ми терпіли світову наругу,
відчуваючи у серці
за волею тугу.
Страждань, горя напилися по самії вінця,
та все ж таки не забули,
що ми українці.
Свою гордість не втратили, що кров'ю зросили,
і все, що нам заподіяли
ми гідно простили.
Бо з вірою народилися й любов в серці маєм.
Святі обійми співдружності
усім розкриваєм.
Бо славетна Україна і її ім'я.
І стають у скруті люди,
як одна сім'я.
Пам'ятаєм дні минулі й пишаємось нині,
що здобули незалежність
нашої країни!
І сьогодні справжнє свято на «Співочім полі»,
тож єднайтеся, братайтесь
у дружньому колі!
Хай боронить вас від лиха Господня рука.
І не забудьте вклонитися
могилі Сірка!
Так, Сірка Україні не вистачає! Він знайшов би раду запроданцям, типу Литвинів... що торгують Україною! 
