Вранці вона прочитала на першій сторінці газети про чергову трагедію на хайвеї. Цього разу жертвами стали дві жінки- мати й дочка, які їхали на Різдвяні свята в гості до родини. Колесо якоїсь вантажівки відірвалось, підскочило і верглось на дах їхньої машини, що їхала далеко з протилежного краю дороги. Було вміщене фото літньої усміхненої (завжди усміхнені!) жінки, яка по-материнськи дивилась у світ крізь окуляри. На наступній сторінці чекали іще дві фотографії- молодої жінки і 13-річного хлопчика, які теж загинули під час сімейної поїздки у боксінг- день (день післяріздвяного розпродажу). Вони також усміхались.
Того дня була сильна завірюха. Вітер жбурляв колючий сніг у обличчя, і часом доводилось іти спиною уперед. Крізь збурену снігову каламуть, здавалось, дивились очі білих людей, і волосся їхнє розвівалось.
У магазині, який її діти називали “магазином з іграшками”, вона звично вибирала із звалища тендітні фігурки ляльок, знаходила їхні від’єднані частини і вставляла або прикручувала їх на місця. Вона пригладжувала лялькам волосся (їхні святкові сяючі посмішки ставали вдячними), після чого розсаджувала їх на видноті.
Так само вона робила з клоунами- вона чомусь особливо любила клоунів, які, нестримно сміючись, ніби навмисне підставляли себе під удари долі,- а також із сумовитими, такими домашніми, ведмедями і іншою звіриною, яка дивилась то віддано і благально, то із вдаваною бадьорістю, і усіма написами своїми, пластмасовими рожевими серцями і електронними голосами признавалась у любові. Кому? Бувшим господарям чи майбутнім? На останніх було так мало надії! І коли вона помічала, що хтось кладе у свій візочок відібрану нею іграшку, в душі у неї наступало свято. Ніби щось у світі ставало на свої місця від того, що ці істоти, такі подібні до живих, одержували другий шанс…
Знову вітер закручував сніг на землі, піднімав його раптово колючою хмарою, яка сікла й обпікала щоки, і здавалось, що то сиві коси Мойр, які мовчазно прядуть нитки людських життів, мить- і якісь із них перетято- не питай чому…
дерзайте!
