Кожен із нас рано чи пізно зустрічає своє Сонце. Така зустріч є довгожданною та не завжди влітку. Ось вони зустрілися зимою, коли надворі - 20 градусів і з неба падали симпатичні сніжинки. Він чекав на свою душу при такому морозі 1,5 години. А вона, запізнюючись, знала: "Він - дочекається!".
Ще тоді, при першій зустрічі біля Оперного театру, вона зрозуміла - це та людина! І нехай стусунки неможливі, нехай майбутнього немає, нехай між ними багато кілометрів, однак любов жорстоко не запитувала. Їй було байдуже, адже вона уже розподілила свої ролі.
Вони "сп`яніли" у Львові. У серці цього міста знайшли щось спільне, відкрили себе для самих себе. Такі сильні і такі горді склонилися перед Амуром, спершу навіть самі не усвідомлюючи свого дивного ув`язнення.
Є люди, із якими ніколи не замерзнеш, ніколи не захворієш. В їхніх обіймах усе стає другорядним і зовсім не важливим. Їм віддаєш і пробачаєш усе. Гортаєш,як розкриту книгу, однак потім перечитуєш її ще раз, і ще раз, адже вона ніколи не набридає. Це люди, поряд із якими не страшно померти. Із ними хочеться розділити усе своє життя. Їм не шкода віддати найдорожче. Коли вони тримають нас за руку, можна підкорити будь-яку вершину. Їхній голос найніжніший, їхній дотик найприємніший, їхній погляд наймиліший. Ці люди розфарбовують нашу життєву замальовку. І стає світло та ясно: повсякденна метушня набуває змісту, а час не вважається втраченим. Із ними навіть звичайний чай якийсь смачніший...
Хто батьки, яка зовнішність, що подумають інші, які достатки, характер, у що ця людина вдягнута та інші банальності - це не важливо, а якщо важливо - то не по-справжньому.
Теплі спогади не холонуть роками, їх не можа витерти чи забути з іншими. Скільки б дурниць ми не творили, скільки б горючих напоїв не випили, правда одна: "Долю не загубиш! Не плач!"