...Треба шукати роботу. «To whom it may concern”. “Dear sir/madam!” Ні, кажуть, це вже застаріле. Треба узнати в Гуглі ім’я того, хто завідує відділом кадрів. Добре, це пізніше…
Дзвінок—це Надя. Знову скаржиться на те, як їй набридло ходити до «Good Will”-у і як її туди тягне. Це просто як наркотик. Діти не цінують те, що вона їм висилає. Вони там зовсім знахабніли—і дочка, і невістка, і навіть брат, який гуляє на її гроші. Які вона сьогодні бачила штори! У магазині такі коштують доларів з триста, а вона взяла за двадцять п’ять. І взуття, і куртку онукові із м’якої шкіри. Але це лютий—у Торонто вітри і сіризна у всьому—у природі й на душі. Я піддакую Наді, кажу, що не треба більше висилати, що пора подумати про себе, зайнятись здоров’ям. Вони ж не знають, як ви тут працюєте, кажу я. Вони думають, що ви все маєте і висилаєте з достатку. Вони не знають, що у вас голі стіни, матрац на підлозі, підібраний з вулиці чорно-білий телевізор і що ви живете в субсидованому будинку з клопами. Вона вкотре погоджується, тринадцять років погоджується. Я знаю, що завтра до або після роботи ноги самі понесуть її у той клятий “Good Will”,який розбурхує в тобі мисливський азарт і винагороджує його—таємним очікуванням, пильним вистежуванням, блискавично прийнятим рішенням (доки інші не встигли) і млосною насолодою перемоги, коли річ уже в тебе в руках і—бінго!—нова, з етикеткою, із тих, які у звичайному магазині коштують вдесятеро дорожче! Тепер тільки б зміркувати, кому її можна вислати.
Є легенда, що хтось в Україні, на селі, танцював від радощів, одержавши у посилці пальто. Тут у слухачів зволожуються очі, коли вони про таке чують. Кожен мріє, щоб і його посилка так круто змінила чиєсь життя. Щоправда, це було давно, ще як були живі старі, « політичні» українці...
Дзвінок із страхової компанії. Вони розглянули обставини мого останнього зіткнення на парковці і прийшли до висновку, що винна я. Ми обидві сунули задом—одна напроти одної, але та китаянка вже встигла трохи розвернутись, тому в неї пошкодження були зліва на бампері, а в мене—по центру. Пощастило їй! А я ще вчора сподівалась зменшити свою страховку...
Немає відповіді на мої запити. Вкотре перевіряю електронну пошту, щоразу «освіжаючи». Зазирнула у смітник і у спем. Не знаю, чи надаються мої «prerequisites” (як це перекласти українською? або російською? що за нав’язлива звичка—усе подумки перекладати!). «Білу квітку ромену чародійною здавна називають гуцули Карпат»--тягнеться в голові мелодія. «Ти на мене чекай на хрещатій дорозі...»Що таке «хрещата дорога»? «І твій барвіночок хрещатий...» «Печаль мою душу...»--що зробила? Якесь цікаве дієслово, забула.
Мабуть, у мене ADD. Attention Deficit Disorder. Нездатність зосередитись. Доросла форма. Так, тепер уже доросла, а колись була дитяча, але тоді таких діагнозів не ставили. «Не топчіть, не топчіть конвалій!» Або ось іще:
«В місті невеличкім, в тихому Симбірську,
Там, де котить Волга хвилі день і ніч,
Народилась рідна, кожнім серцю близька
Дорога людина—наш Ілліч.
В кожнім ділі Ленін з нами, наш любимий,
З ним крокуєм поруч, в майбуття нове,
Поколінь він сонце, промінь невгасимий,
Ленін в серці кожному живе».
Пам’ятаю, як ми співали це в хорі. Яка свобода—робити те, що роблять усі! Парадокс життя: робиш як усі, думаєш по-своєму. І навпаки—всі живуть по-різному, а думають про одне, наприклад, про роботу. Скільки баталій на тутешніх форумах! Кожен захищає своє право на існування, себто на роботу. Лінощі—найбільший гріх, про який навіть не говорять. Говорять про акредитацію коледжів, про те, які кредити за навчання переводяться, а які—ні, про те, як написати хороше резюме і справити хороше враження під час інтерв’ю. Сакраментальне питання: «Доведіть, чому я повинен взяти на це місце вас, а не іншого?» Амбіційність—найкраща риса. «Скромність» (modesty) не вживається ні в якому контексті. Лайка на таких форумах буває рідко. Здебільшого тон цивілізований. Кожен сам відповідає за своє життя, за свої успіхи й поразки. Фатуму немає. Ти сам винен. Якщо сталося щось особливе, говорять стримано: «Accidents happen…It’s sad”. У нас би кричали від горя.
«И всюду страсти роковые, и от судеб защиты нет...» У цивілізованих людей такого не буває. Хіба що в Голівуді—там цим живуть. Якщо трапляється щось надзвичайне (чи є ще таке?), про що пишуть на перших сторінках газет або починають випуск новин, сусіди завжди вголос дивуються, що він був “ дружній, доброзичливий and so nice” перед тим, як зарубав усю сім’ю. “It’s so sad…”—кажуть вони, а також про те, що раніше в них був такий спокійний, тихий район...
Стало модним читати про те, що французькі жінки не товстіють. Вони багато ходять пішки, п’ють чисту воду, вміють насолоджуватись їжею, а не ковтати її не розжовуючи, і майже всі працюють—не тільки задля грошей, а й заради суспільного статусу. Колись статус визначався благородством крові і манер, потім-- капіталом, тепер—наявністю роботи. «Во глубине сибирских руд храните гордое терпенье...» Цікаво, чи вчать зараз Пушкіна в українських школах? Тут про Пушкіна ніхто й не чув.
Щось я мала зробити сьогодні. Ще звечора запланувала собі кілька важливих телефонних дзвінків, які можуть одразу змінити моє становище на краще. Я навіть уявляла собі, як раптом потрапляю на відповідальну й совісну людину, яка захоче вникнути в мою нестандартну ситуацію (уся бюрократія світу розрахована лише на стандартні ситуації), і це все вирішує. Як кажуть, “it will make all the difference in the world”. Те, що пригадую, здається мені смішним і наївним. Я заздалегідь знаю, що з того нічого не буде, навіть чую їхні відповіді. На телефонах завжди сидять ті, хто мало за що відповідає і не може мислити нестандартно. О, ці нічні облудні мрії! Про що б вони не були, вони завжди обертаються жменькою пороху при світлі днини. Хто це казав «шукаю людину», ходячи з ліхтарем по базару—Діоген?
Не забути б замовити візит до стоматолога! Знайти рахунок за електрику і розібратись, чому в цьому місяці нараховано так багато. Подзвонити в російську телефонну компанію. Вони беруть дешевше за хвилину, але в них завжди «проблеми з комп’ютером»--в сумі за дзвінки він щомісяця нараховує на 8-10 доларів більше, ніж я на калькуляторі. Часом в рахунку з’являються екзотичні сполучення, як, скажімо, з Японією. Оце була би пригода—знайти когось в Японії і порозмовляти з ним! Наприклад, про японські фільми. Вони там усі такі закомплексовані, але мені це подобається. Я люблю церемонність. Після «дзвінка в Японію» я висловила шахраям усе, що про них думаю. Вони неохоче вибачились, але сюрпризи не припинились. Вони знають, що я не можу все завжди перевіряти. Ніхто не може.
Читаю про історію релігії. Як усе було складно—тисячоліття зусиль, роздумів, полеміки! Щось вирішував випадок або чиєсь особисте переконання. Когось спалювали. Полікарп сказав: «Як я можу відректись від свого бога? Він завжди був добрим до мене». І його спалили.
Ось іще цікава стаття—автор стверджує, що Франческо Петрарка започаткував хворобу сучасної людини—самотність, відчуженість від самої себе й від суспільства. Якщо вникнути, цілком імовірно. Петрарка...Що я знаю про нього? Лаура і Петрарка, вона була заміжня й багатодітна, померла від чуми. Його сонети мене б зараз схвилювали більше, ніж колись. Із віком розуміння тих, хто жили перед нами, поглиблюється. ЇЇ золотий локон...Уявляю, як можна було її кохати, знаючи, що вона зникне. І вона зникла...
Я вчора довго розмовляла на вулиці із сусідкою-китаянкою. На нашій вулиці майже усі –китайці, хоча є декілька в’єтнамських, а також індійських сімей. Вона виростила четверо дітей у своєму домі (вони всі вже дорослі і живуть окремо), працює зараз на двох роботах, з яких одна—тимчасова, але їй так пощастило, що її взяли! Вона змогла повернути частину боргів братові й синові. Можливо, вона все ж таки не втратить дім. Вона погано підготовлена до старості, їй не буде на що жити. Вона мені пояснювала якісь фінансові тонкощі, але я нічого в тому не розуміла, тільки посміхалась. Я боялась, що вона мене запитає про мої справи, про мою підготовленість до старості. Вона не запитала, і ми почали говорити про котів. Була перша година ночі, вона щойно поверталась з роботи.
Я десь читала коротенький вірш, написаний дитиною: «У меня болит душа, потому что жизнь—борьба». Хороший вірш.
О банальність щоденного життя, ніким не оспіваного! «Чого являєшся мені у сні? Чого звертаєш ти до мене глибокі очі ті—ясні, немов криниці дно студене?» Як гарно!Але й в його житті було не менше буденності, ніж у всіх нас. Про неї просто не пишуть, або, якщо пишуть,то як про носія якоїсь ідеї,і тоді це вже не буденність. З другого боку, після тяжкої хвороби будь-яка дрібниця здається людині яскравою і значущою. Нічого не треба—тільки бачити, чути, відчувати. Так буває й при вагітності—святкове умиротворення, навіть читати не хочеться.
Пройшли часи споглядальності. «Стояла я і слухала весну»,--хто тепер може щось подібне сказати про себе? Або про те, як «липа шелестить»? Кажуть, ми живемо в напружений час, час шалених швидкостей, коли усе стрімко міняється. Ніби це стихійне лихо, ніби ми не владні вибирати темп свого життя. Одні біжать, бо бачать перед собою дорогу, інші—бо бояться відстати...Ні перші, ні другі не відають, що попереду. Аміші й меноніти здаються смішними, відсталими від сучасності, але вони свідомо вибрали темп свого життя, ні на кого не звертаючи уваги. Знімаю перед ними уявного капелюха...
Як я почала думати про амішів? В мене на сьогодні були зовсім інші плани. А, так, треба шукати роботу...
Вікторія Торон 2012
ID:
502294
Рубрика: Проза
дата надходження: 31.05.2014 05:08:35
© дата внесення змiн: 31.07.2014 13:06:12
автор: Вікторія Т.
Вкажіть причину вашої скарги
|
