Степан Іванович Лімуков сумував. Сумував вже третій день, топлячи сум свій поперемінно то у горілці, то у коньяку, то у віскі. Все в залежності від того, що під руку попадалося. Бар у шафі поступово пустів, лише пляшки сухого вина сиротіли в кутку, залишені там по причині низького градусу. Алкоголь не приносив полегшення, але все ж інтоксикація ним на короткі проміжки часу додавала впевненості у майбутньому. Нічо, нічо, - нашіптував він, запиваючи чергову цигарку черговою чаркою, - ми ще повоюємо. Та, на правду кажучи, ніякого бажання воювати не з ким не було. Бо всі бажання на даний момент були у нього відсутні як факт.
Він добряче розміняв вже четвертий десяток, життя котилось кудись незмінно по своїм, давно вже вистеленим коліям і секретний психологічний прийом з дитинства – «я в домике» поступово відгороджував його від всього того, що саме й називається життя. З часом він переставав розуміти сина, якого, в принципі, розуміти ніколи особливо і не намагався. Тим більш, що жив він практично вже своїм життям і турбував батьків рідко. Відносини з дружиною вже давно з розряду почуттів перейшли у звичку. І навіть думка про зраду або легкий роман на стороні лякала вже не стільки самим фактом зради, як страхом зламати звичний для себе порядок. Але дружина виявилась більш прогресивною в цьому відношенні, хоч його і не зрадила (та хто там знає), але все ж пішла від нього. Нам треба відпочити один від одного, - з сумом подивилась вона на нього, - так буде краще, Зая. Зая образився, нічого не сказав і не спробував затримувати.
Так, не очікувана чорна полоса, поступово стала перетворюватись на велику чорну пляму до самого горизонту. Він вже тиждень не ходив на роботу, бо був скорочений. Молодий та прогресивний начальник визвав його до себе та багатозначно дивлячись на великий глобус з міні баром, повідомив про цю новину. Понімаєте, Степан Іванович, нам очень дорог ваш опыт и профессионализм. Но, к сожалению, конъюнктура рынка сейчас такова… - і далі все такими словами, як у підручнику по менеджменту, який він випадково гортав у сина на столі. Понімаєте, Степан Іванович, - передражнив він вже так далекого від нього молодого шефа і налив собі на два пальця горілки, - понімайте… Випив, закурив цигарку. По телевізору гарна та сексапільна ведуча завзято розповідала, що те, що зараз так погано – то це ще нічого. Бо вже скоро буде набагато гірше…
От і все. Життя пішло шкереберть. Світ, який він так довго будував навколо себе несподівано почав валитись і загрожував поховати під своїми уламками свого творця. Пізно вже щось починати. Та й завершувати щось вже також пізно. Може повіситись? - несподівано збентежила його дурна, але чомусь вражаюча своєю новизною думка. От так от. Нічо, нічо. Ще поплачете, побачимо ще.
Ще все владнається, не треба здаватися, - застукали в голові молоточками слова.
- Та ти ба, - зрадів Степан Іванович, - ми прокинулись. Протверезили, мабуть, злякались. Нарешті голос наш внутрішній згадав про нас. Жити захотів! Е ні, братан, поздно пить боржомі. Поздно!
Степан Іванович задоволено відкинувся на спинку стільця, потягнувся і налив собі ще. Новий напрямок руху, який би він не здавався безглуздий та дурнуватий, повністю захватив його.
- Все ще владнається, тримайся… - не давав спокою голос.
- Відчепись, - бажання дискутувати з самим собою не було.
- Я не голос, я янгол твій. Янгол-охоронець.
На відкритій дверці бару з’явилась хмаринка ніжно – блакитного кольору, яка не мала чітких обрисів, клубилась та, раптом, після глухого «пух» перетворилась на маленького хлопчика, точно як на іконах у тещиній квартирі. Хлопчик з цікавістю огледів кімнату, почухав потилицю та закинувши нога за ногу, запитав: - я перепочину трохи?
- Білка. – Степан Іванович не сумнівався ані секунди. – Велика, человєчеська білка. Білка з человєчеським обличчям. Приходить до человєков. Здрастуй, человєчеська білка.
- Я не білка, - нахмурився хлопчик, - я твій янгол-охоронець. Я оберігаю тебе від негараздів, душевного занепаду і таке інше. Я повинен тебе застерігати від необачних, не виважених кроків. Ще все владнається. Слухай, я посиджу в тебе хвилин десять. Так втомився. День сьогодні дурний якийсь. Бігаю між вами, вже сил нема. Всіх як перемкнуло. От народ хілий став. Нема спокою.
- Чому між нами? – Степан Іванович закурив цигарку. Нове заняття вважалось йому цікавим, навіть, якщо це і була примара. Хіба ж не кожному дається при народженні свій янгол?
- Дається то кожному, але то да сьо. І усьо, – якось по дивному відповів чи то хлопчик, чи то янгол.
- Це як усьо?
- Ну як? Криза, друже. Велетенська вселенська криза, нестача енергії. Людей все більше, дурощів роблять вони відповідно також більше. От і доводиться скорочувати штати. Розриватися, розумієш, на шмаття між вами…
- І скільки нас у тебе…, у вас?
- Ну, без тебе, ще два, тобто дві.
- Це чого без мене? – Степан Іванович якось засумував навіть і подумав з жалем про себе – ти ба, навіть цей кидає…
- Ну ти ж того, збираєшся сш-сш, - янгол присвиснув та покрутив пальцем у невизначеному напрямку. Ну от, без тебе ще дві.
- Я ще може того…, то я так ще, не подумавши, - Степану Івановичу стало чому одночасно і соромно і невиразно себе жаль. Бо сидів він покинутий усіма, нікому не потрібний, розмовляв з хмаринкою блакитного кольору і, навіть їй чи йому, янголу цьому чи хмаринці не був цікавий ні як людина, ні як уявна штатна одиниця – душа. І лише разок подумавши захмелілою, сумною головою про вкорочення свого непутящого життя, вже втратив останню можливо підтримку. І від кого? Від свого янгола-охоронця.
- Так ти подумай, зваж все, це такий вибір… Слухай, я посиджу ще трохи, заморився за останні дні. А це, що? Гітара? Ти що, граєш? - янгол пухнув з бару на диван, - ех, жаль, що природа моя нематеріальна. А то б я… струни, струни… О, де це ти, Грузія? - янгол з цікавістю роздивлявся фото на стіні, - гарні місця, природні, дух там такий, особливий… З друзями? Молоді, гарні! Друзі – це добре. Ну, все. До зустрічі.
- Я того, - Степан Іванович смутився, - то я пошуткував. Ти давай, лети там до своїх там, цих душ.
- Ну дивись сам, майо дєло прєдложіть, - невдало перейшов на суржик янгол і зник.
Степан Іванович плеснув собі в стакан, встав, підійшов до фото на стені. Вони в Грузії. Коли це було… Найкращі друзі. А бачились же трохи більше, ніж півроку тому. Казали один одному - як що дзвони. Бо друзі – вони назавжди. Як що дзвони… Може і правда подзвонити? Він задумливо крутив у руках стакан, потім, так і не випивши, поставив на стіл. Достав з шафи старого записника, крадькома перехрестився і став перегортувати сторінки, шукаючи так добре знайомі йому прізвища. Хтось подзвонив в двері, від пішов, відкрив. Там стояли дружина з сином.
- Ось, відпочила. Сумнувато без твого буркотіння. Мабуть вже залежною стала, - вона трохи сумно посміхнулась йому.
- Здрастуй, батьку, - син був менш говірким і міцно потиснув йому руку.
- Ну що заходьте, правда трохи гармидер, - він похапцем повернувся до них спиною і пішов до кімнати, намагаючись непомітно змахнути звідкись впалу до ока шпаринку. За балконом на мить промайнула якась хмаринка блакитного кольору. Але все ж, напевне, вона йому примарилась…
ID:
498707
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.05.2014 13:05:23
© дата внесення змiн: 13.05.2014 21:13:50
автор: stroi
Вкажіть причину вашої скарги
|
