Не можу заснути, хоч близиться північ;
крізь фальш і насилля
змін вітер несе.
Давно уже я не писав тобі.
Вибач,
та, мабуть, ти знаєш...
Вже бачила все.
Ну, що ж, ми вважали "и так всё решится";
царює сум'яття у нас в головах.
А ви були тверді, незламні, мов криця,
ви знали, що ворог найбільший - то страх.
Я серед інстанцій, штабів і майданів,
немов би звірятко, вночі підсліпе.
Які там звитяги та цінності славні! -
людиною-б просто зостатись тепер.
Так рідко вдається в юрбі зупинятись:
натхнення на мить піднесе до небес,
та втома смертельна – від дурнів й фанатів,
а більше – що поруч немає тебе.
Щотільки затихне, подумаю:
"Як ти?
У справах, мабуть, в одній з київських веж?
Чи, може, відсунувши в сторону факти,
ти каву у Львові із друзями п'єш?"
То де ти, скажи,
чим живеш, моя мила;
які у думках твоїх нині світи?
Нікого буремна доба не щадила,
та наша любов все зуміє пройти.
Коли над землею йдуть хмари суворі
і день, що приходить – немов смертна гра,
я все пригадаю:
ласкаві ті зорі,
побачення наші на схилах Дніпра;
маленькі кафе
і заквітчані парки;
обійми палкі,
віра в світле нове;
правічні Карпати,
замріяний Харків...
Та, все-таки, знали – у чому живем:
були ми у світі, де легше померти,
аніж стати вільними.
Свист батога
завадив сказати ув очі відверто
як серце стискає гранітний тягар.
Нам довго казали, що ми – лиш сторонні
одне-одномУ;
і було так завжди.
Повірили?
Ні!
Але те, що із зовні,
постало потроху знаменням біди.
Розмила сліди на піску буйна хвища,
рішуче змінив навкруги усе час.
Раніше ти виявилася сильніше,
тепер я борюсь за майбутнє,
за нас.
Пробачимо нині колишні образи –
хай світить кохання!
Ти знаєш сама:
хоч іноді бути нелегко нам разом.
але, все ж, окремо нас зовсім нема.