Сьогодні я відчув себе батьком. Відчуття, що пролетіло вже років зо 15, не покидало мене з самого дому. Пуста домівка й трохи творчий безлад додавали атмосферності.
Поволі зібравшись й прихопивши свій пошарпаний блокнот, я вилетів з квартири.
Я вже був готовий почути, що мій син найкращий, але й зрозумів, якби він вибив вікно на 2-му поверсі. Він же моєї крові, я б його зрозумів. А потім ми пішли б їсти фісташкове морозиво, він би сміявся, стискуючи мою шию своїми маленькими ніжками і просив би мене пробігтись.
А потім ми поїхали б на вокзал зустрічати маму. Зайшовши у привокзальний магазинчик, взяли би букет орхідей і чекали на 121 потяг. Він би смикав мене за руку, ниючи:"Тату, ще скоро?" А я б лише віджартовувався, всміхаючись у відповідь його допитливому погляду.
І так з дня у день. Букети орхідей встелили землю, чекаючи на свою "маму". Адже вона приїде, правда.
Та не сьогодні.́
