А знаєш, любий, ти - лиш шість моїх віршів.
Ці дев"ять років з легкістю в рядки уклались.
І там, де сил душі забракло - писати вистачило слів,
Як підлість і обман моїм життям награлись.
Вірш перший і єдиний був про радість й віру в щастя.
Вірш сподівань пізнати щире почуття любові.
Тоді для мене був ти, щось накшталт церковного причастя.
Ну а любов, то як дитя із наших плоті й крові.
Вірш другий, милий, був про перші сльози.
Які текли водою і мали вартість копійчану.
Про острах втратити,слова образ, про перші грози.
Не знала навіть, що відтоді сльозодощ іти не перестане.
А третій був про що́ку, що від ляпаса горіла.
Щока тоді не знала, що це лиш перша серія сіткому.
Щока тоді палала, та душа в рази сильніш боліла.
Щока не знала, що буде й кров лиш рік потому.
Четвертий був, що я прощаю й вірю, що кохаєш.
І двоє янголят добром освітять темний шлях.
Та й тут кричав, коханий, що не своїх - чужих годуєш.
Від нас у ніч тікав - твій чергови́й у душу цвях.
Мій п"ятий вірш про те, що вже не вистачає сили.
Боротися з життям, мов пес вислужувать твою прихильність.
Стовпом стояла, а закохані повз мене все кудись спішили.
Стояла й вірила, що з всіх чеснот у нас лишилася хоч вірність.
Та поки я отак без сил стовпіла писався шостий.
В тобі поет проснувся і ти його творив.
Кохав мою "сестру", яка повзла сама до нас у гості...
Багно надій...На дні...Втопив!
Скінчилась збірка і більш нікуди писати.
Душа вніміла і рука затерпла.
Пухлина в горлі, та пора прощати.
Прощати і прощатись, поки я ще тепла.
В нове життя без ві́ршів мене прийняла ніч.
Терпке вино присмачене сльозами подруга вірна розділила.
І рік потому, як з собою віч-на-віч,
Я відчуваю буде новий перший - і в нього будуть крила!!!
дякую. від душі)
