Спостерігати за тобою цікаво. Твої думки виливаються на зовні. Губи, мовби хочуть щось сказати, рухаються, очі легенько - легенько кидають погляд туди - сюди. Зелений чай давно охолонув, але ти досі тримаєш чашечку і водиш пальцями її краями. Це так спокусливо.
В неї стільки ніжності! Спокою, зосередженості. І маса думок, несказаних слів, інтимних пинтань, що так і залишились німими.
За вікном дешевої кафешки дощ. Моросить. Пора би провести додому, а хочеться взяти за руку. Торможу. Питаю, що думаєш? Нічого. Але ж бачу, що це не так.
Вона як Луна Лавгуд, здається, що розсіяна, здається, що замріяна. Її зашкалює, питання, від чого?!
Її щока ніжна, її сірі очі приваблюють. Її тишина притягає. Іноді навіть хочеться помовчати разом з нею.
Вона не любить дощу, в її душі сонячно. В моїй душі як в Мордорі. І вона є сонцем. Хочеться в це вірити.
А все таки, мамо, скільки ж в неї ніжності! Стільки, що навіть не хочеться, але ж таки хочеться, доторкнутись губ і спізнати цю глибину її почуттів.
І ці родимки, що справа, і ці кучері. І її напряжна мама, і тєлік, що батько втикає. А в мене бухло. Пора би точно забити. Бо вона цим не живе, вона до кращого мене притягає. Вона не просто світло в тунелі. Вона не просто промінь добра. Вона не просто саме милосердя. Просто в неї світла душа.
