Моя сльоза розтопить камінь
Та серце твоє вона не зігріє
Аж люди здивуються
І сірий Дніпро похмурніє
А я прокляв той час,
Коли тебе побачив
Прокляв на березі чарівної ріки
Під сум дощу,
Під шелест висохлого листя,
Прокляв й тебе, кохана, щастям на віки!
\"Так будь щаслива! Будь... щаслива...\"
А серце рветься, кров\'ю облива
І дощик сірий по обличчю в\'ється
Та це ж так добре,
Сльозу хоч закрива.
Кричать, чи не кричати?
Чи може просто винять тую муку з душі
І кинуть в річку сіру?
Та ні... Вона згризає мою руку,
Нема чим винять,
Нема чим кинуть,
Немає чим любити...
Є біль є сум по тобі,
Але хіба це є кохання?
Можливо…
О ні! Є ще щось.
Можливо я радий,
Що ти живеш на світі,
Що бачу тебе кожен день!
А разом з тим, хіба це радість?
Мука…
Не в силах я, ох, як же бути?
Ну як сказать про це тобі?
А як відмовиш?
Мука…Мука…
Я цар, я раб, я трубадур її!
А краще мабуть я тебе забуду
Чи, може, зовсім викреслю з життя
Й нарешті вийму ту замерзлу груду
З душі і кину в небуття.
Ні! Не забуду, не викреслю,
Не вийму і не кину…
Пробач мені…