Кануть в лету міста й їх німі катаклізми,
Нерозгадані сни і обривки історій,
У яких нам казали: ніколи не пізно
Заспокоїти шторм у бурхливому морі.
Наші рани жили без імен та адреси.
Вносив час корективи й лишався спокійний;
І я більше ніколи «немов поетеса»,
Ну а ти все частіше «немов божевільний»…
Забувалося все: помилки і образи,
Тільки сніг падав сміхом солодкої вати.
Ти маленький мій принц не здавався відразу,
Не йшов глибоко в ніч і навчив приручати..
Якщо світ увесь проти, то маєм коритись? –
Забувати, як взимку у вікнах троянди,
Невідоме й стійке небажання молитись,
Але вірити в сонце й зірок міліарди..
Все змішалось й не ясно: чесноти чи вади?
В безкінечності важко знаходити межі…
Твої губи - причина моєї помади,
Твоє світло - причина моєї пожежі..
Зникнуть очі небес чи то сині чи сиві
У раптових сльозах, де ховається втома…
І напишеться ще щось нове і красиве,.
І залишишся ти – моє затишне «вдома»…
Не люблю тебе. ніч розкриває вітрила
Й тільки вітер безжально і холодно свище.
Може й в мене нескоро, та з’являться крила?
Обіймай мене ще, хоч не знаю навіщо..
і
