На прощу до Тараса, на гору Чернечу
Збіговисько вовків і кнопкодавів у шкурі овечі.
Просять, молять у Пророка: «Добав ти нам строку.
Он уже вибори на носі,
А у мене стоїть хатина гола у Форосі.
Я ж також не хочу відставать від моди.
Із-за моря мені везуть ліс червоної породи;
Для охорони мого раю із Хокайдо – крутого самурая;
Ще й монаха аж із самогоТібету,
Щоб молився за «многая лєта».
Святий-пресвятий наш Боже,
Без мандата хто мене розтаможить?»
Другий каже: «У мене жінка на три роки старша,
А мені подобається моя секретарша.
Он в Африці король гарну звичку має,
Він щороку з тисячі красунь
Одну вибирає: молоду, вродливу,
А найголовніше – незайману, цнотливу.
І хоч сам я не жеребчик,
Але хочу мати свій малий гаремчик».
Тарас каже: «Ну ти і морока,
Ти звернувся не до того пророка».
«А я пам’ятаю: до вас
Приїздив чоловік маленький,
Поклонився, помолився,
Поклав віночок гарненький від душі.
Так у нього гарем більший,
Ніж у турецького паші.
Обрізання він не робить, ходить у вишиванці,
Йому каву у постелю,
Легкий секс уранці.
Побовтався у басейні, подзвонив до Віті
І гайда на кастинг, шукать Нефертіті.
60х90 – це вже не конфетка, запалені мізки.
Жадають Німфетку.
І конкурсам краси
Вони вже не раді,
Відтягуються на повну лиш на гей-параді».
Тарас питає: «То хто ж це там великий гарем має?»
«А той ректор, що співає».
«Знаю я такого, він сюди захожий.
А подивишся, послухаєш –
Просто агніц Божий.
Вакханалія така, сам чорт зламає рога.
Содом і Гомора… Куди не глянь –
Не вистачить сірки в Бога.
Спалить до тла шуширу із мразі,
Царків, князьків, що вилізли із грязі.
І сучих, і бісових дітей,
Що злились в екстазі.
То хто ж довів мою Україну
До такого стану?
То за що я відстраждав
В степах Казахстану?
Заткніть мені вуха і закрийте очі.
Я не хочу чути і не хочу бачить ані вдень, ні вночі,
Як над Україною зависають домоклові мечі.
Біда накочується з усіх сторін і разом:
Бочка з дьогтем, бочка з кризою,
З порохом і з газом.
Тільки й жди: хто коли і звідкіля
Нам підсуне фітіля.
Може, ті, що із нар
Піднялися аж до хмар?
А може, той, що із штазі вийшов у князі?
І сидить тепер в Кремлі, запалює фітілі?
А може, поворожить на кавовій гущі:
Чи немає когось із Біловезької Пущі?
Дядьки, що живуть у крайній хаті,
Скажуть: «Знов євреї винуваті».
Я дивлюся на нашого брата,
Як на танцюриста-мудака,
Якому завжди щось заважає
Станцювати гопака.
Он американці пишаються своєю країною,
Знаменитими гірками.
Англійці, росіяни, французи – легендарними четвірками.
Ліверпульська, бригада, мушкетери.
І наша, мов ті сутенери,
Забили стрілку в Каневі,
Випили пива бочку
І не поділили на Банковій точку.
У цій четвірці – уся наша сутність
Від мозку кісток до голови.
Як не до чарки тягнемося,
Так до булави…
Оце такі ми, панове:
І не святі, і не набожні.
І коли в бій не вступаєм,
Ми непереможні.
Майже 200 років молюся за вас усердно,
Нині каюсь, що лаяв німців і поляків немилосердно.
Дісталось і особам Старого завіту.
Каюсь, що не дописав два рядки
До свого заповіту:
«За поета, за пророка, за співаючого барда
Не забудьте пом’янути пана Енгельгардта»
І нехай на вашому столі
Завжди будуть хліб, сіль, сало і чарка.
Любіть Україну, як любила Карася Одарка,
Як Мокрину – Луїджі, як Лауру – Петрарка».
ID:
479949
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 16.02.2014 22:18:18
© дата внесення змiн: 16.02.2014 22:18:18
автор: Анатолій Куценко
Вкажіть причину вашої скарги
|
