Цей день не пророкував мені нічого особливого. Такий же буденний та скучний. Навіть погода пророкувала про це. Небо не захотіло розмалюватись голубими і синіми фарбами. Просто стало сірим і пісним. Ранку я майже не пам*ятала: звінок будильника,ванна, кава, прасування одягу і я вже йду по алеї парку. Парк, правда, сьогодні був особливим. Запах осені пробивався крізь всі щілини старих дерев, навіть пташки своїм співом нагадували нам про прихід осені. Я люблю осінь. З нею в мене асоціюється запах чаю з м*ятки, теплі светрики( майже завжди на 2 розміри більші), м*якенькі коцики, ах, ну і звичайно листочки, як про них можна забути. Зелені, жовтенькі, оранжові, червоненькі…вибирай, кожному знайдеться до душі. На чому я там зупинилась? Ааа.. через хвилин 20 я вже заходила в університет через білі, великі двері. Другий поверх, аудиторія 217, пара німецької.< Скажу чесно, німецька це не моє. Не вмію я говорити, як марширувати: айн, цвай, драй…Але приходиться вчити, мови ж нам відкривають перспективу> Викладачка молоденька, на мить здалось, що вона нас трохи боїться, тому старається здаватись вимогливою і навіть строгою моментами, але добрі очі видають її. На диво швидко все пройшло. Хтось отримав оцінки, хтось ще просто не прокинувся, а мене сьогодні просто не чіпали, ніби відчували, що не варто. А далі мало початись пекло. Аж цілих три лекції, і всі на англійській. Для мене все пройшло як в тумані, крім одного, скоріш одної – Наталі. Вона для мене була як промінь світла в густій темряві. Сиділа поруч, ділились йогуртом, потім ходили по каву з круасанами, грали в ігри на телефоні Аньки( і виграли, а хто б сумнівався). І тут до мене надходить пропозиція:
- А давай погуляєм сьогодні? Поп*єм кави десь?
- Та з тобою хоч на край світу..ахах – відповіла я.
- От і домовились.
Весь наступний час пройшов в очікуванні. Може ви подумаєте, я дивна, що так реагую, але вона чудова, заворожуюча. З нею я можу мовчати або ж говорити без зупину, з нею я можу робити дурниці і не побачу в її погляді докору, тільки підтримка. Вона проста, відкрита ззовні для мене, але водночас всереді в неї бурлять всі океани світу. Вона – мій друг(і сподіваюсь, нічого не зміниться).
- Куди йдем? – почула я позаду себе
- Ой, така голодна, як навіть не знаю хто.
- Я знаю куди нам треба. Їдем до вокзалу. Ти не пожалієш. Там можна так наїстись і там чудова атмосфера.
- Поїхали, чого чекаєм? Я зараз вмру від голоду - з посмішкою відповіла я.
Зупинка. Від людей темніє в очах, в маршрутках нема чим дихати, ми навіть не намагались сісти. Стояли і поглядали на людей, які йшли на вулиці. Інколи перешіптувались, або ж просто мовчки переглядались. Їхали 40 хвилин. Але ми цього не дуже й помітили. Вийшли і ,взявши мене за руку, Кудряша потягнула мене до залу очікування.
- Ти куди? Ми ж їсти збирались? – здивувалась я.
- Ходи, канареєчка, зараз все буде - всміхнулась вона.
- Ну ладно, йдем.
Ніколи собі й уявити не могла що на вокзалі може бути таке чудове кафе. Назви я не запам*ятала(але це й не дивно для мене). Але все, від вбиральні з величезними дзеркалами і зручними умивальниками до інтер*єру в самому закладі зачаровувало. Здавалось, якийсь інший світ відкрився переді мною. Білі столики і стільці(важкі, зараза) трохи потерті, ніби зі старовинної кухні якогось там графа, громадні ковані люстри освічували весь зал. Ми ж вмостились біля вікна( є в нас одна схожість, обидвоє любим спостерігати за людьми). Напевно, я за 2 тижні перший раз нормально поїла, в спокійні обстановці, в чудовій компанії. За вікном стояв хлопець, в нього був мопед дивно-зеленого кольору. І зовсім не дивно, що ми обоє звернули на нього увагу. Сиділи, сміялись, отримали від двох незнайомих чоловіків побажання смачного. Ми здивувались, але було приємно. Через пів години ми обоє не могли нормально сидіти: салат, рис з овочами, стек з курячого м*яса, курячий бульйон, узвар нам напевно не давали цього зробити.
- Хоч якийсь толк з сьогоднішніх лекцій маю – сказала я – книжку нарешті дочитала.
- А що читаєш?
- 451 градус по Фаренгейту.
- І як там все закінчилось? А то я починала її читати, може десь в 10 класі так і не закінчила до тепер - спитала вона.
- А я розкажу тобі…
І тут почалось. Розказувала з емоціями, говорила швидко, напевно від того, що книга справила на мене хороше враження, і підштовхнула до різних думок.
- А чого ти взагалі її читати почала?
- То все контакти – відповіла я сміючись.
Вона посміхнулась у відповідь, їй це було так знайомо.
Ми обговорювали ще одну тему, але я випущу її з контексту( не для ваших вух це).
- Пора йти .
- Пора, хоч і не хочеться.
Ми поволі зібрались і тихенько вийшли, не турбуючи інших відвідувачів кафе. Йшли самі не знали куди, але знали по що - в пошуках солодкого. Вулиця Шопена, 2000-річчя Христа, Страчених( ніколи не бачила до тепер таких вулиць, хоч і живу в цьому місті вже третій рік). Нарешті, магазин який нам підійшов. Зайшли, довго не думаючи, вибрали 4 види тортів, купили по одному чупачупсу і двинулись на пошуки:
- Де б то нам сісти? Щоб люди не бачили двох ідіотів, які торт хочуть руками їсти?
- Он..он там..там є парк і лавочки. Десь вмостимся.
- Пішли.
- Нема де сіти..всюди ходять.
- Полізли на верх – сказала я не подумавши.
- А полізли.
- Сядем на мою кофту і ніхто нас бачити не буде.
Вилізли і самі здивувались. Там було так гарно. Відкривався вид на весь парк. Старі, могутні дерева дозволяли нам вільно дихати. На той момент я відчувала себе щасливою. Мені було добре. Ми всілись і почали жадібно пробувати торти. Не всі були аж прям таки дуже смачними, але нам сподобалось. Ми їли пальцями і ні про що не задумувались. Пахло осінню. Але не так як зранку. Пахло якимись червоненькими квіточками, які були посаджені на клумбах знизу. Ми сміялись, було весело, згадали багато моментів з минулого, побачили свою викладачку, яка вела в нас лекції, думали прослідкувати за нею( ну дуже вже було цікаво куди вона йде і яка вона, коли не вчить студентів), але нам було занадто добре і спокійно, щоб кудись йти( а ще напевно того, що тортів було ЗАБАГАТО). Доходила 5 година і тут ми нарешті згадали, що завтра теж існує і в тому завтра є знов 4 пари, і що нам би не завадило хоч щось повчити. Зібрались, домовились, що доїмо завтра на парах і пішли вниз по вулиці. Яке ж чарівне це місто. Скільки деталей, які ми не помічали до тепер. Скільки довгих вулиць, по яких ми ще не ходили. Так, розмовляючи ми й дойшли до пункту нашого призначення. Мені в одну сторону, їй в іншу.
- Ну що ж, прощавай, до завтра.
- Дякую тобі за маленьку історію до кави – сказала я.
- Нема за що, звертайся…і тобі дякую.
Ми обійнялись міцно, попрощались і розійшлись. Але не надовго, бо ж завтра знов будем сидіти за одною партою і ділитись чи то яблуком, чи то кавою, чи то цікавою розповіддю.
p.s. дякую тобі, чудо:)
ID:
478804
Рубрика: Інше
дата надходження: 11.02.2014 19:00:46
© дата внесення змiн: 22.01.2016 23:36:23
автор: Finding Myself
Вкажіть причину вашої скарги
|
