*можливо, якесь дитяче, створила давненько. але для мене це один із тих віршів, який не я писала, - а, який писався мною, сам собі. тому кожного разу я його сильно відчуваю.
Йому тоді було ще тільки шістнадцять,
Він справжнім моряком завжди мріяв стать.
А їй було тоді ще тільки п'ятнадцять,
Вона так часто любила з брата приклад брать.
Він так бережливо любив свою сестру,
Коли вона така весела і відкрита
Ніжною долонькою плескала його по плечу,
Мов молоде яблучко була радістю налита.
І росли ті діти всією душею багаті,
Спокоєм укриті та любов'ю зв'язані навіки…
Аж поки зозуля не почала кувати
Залишені щасливого життя роки!
Ні! Не роки, то були дорогоцінні хвилини добра,
Коли останній шкільний вальс для них лунав так дзвінко!
А далі… далі тебе й мене нема!
Де ти? Хлопець, молодице, чоловіче, жінко?
Гармата впала, оглушивши все навкруги.
Шкільний бал обірвавшись, обірвав серце сестри.
І наче ніч настала…в очах все темніє
"Не йди від мене, братику!", але рука слабіє
"Біжи, пробачай мені, сестро! Я залишусь, тільки біжи!"
"Я з тобою, братику, прошу не йди!"
"Я не знаю, що зараз було і що буде завтра,
Але ж ти моя маленька, болі не варта!"
По обличчю блідому стікає сльоза
Вона кинулась в обійми, його не відпуска!
"Ми ще зустрінемось, буде в нас змога!
Там вогонь, там потрібна моя допомога!"
"Я люблю тебе, брате, ти пам'ятай!"
"Я повернусь, малесенька, знай!"
Дівчата тікають, і вона послухалась брата
Біжить, біжить! Вже тіло, як вата…
"Війна!" кричать "Настала!"
Сестра напівдорозі впала,
Лежить в траві та плаче:
" Братику, мій сонячний юначе!"
Її крик розриває тишу!
Їй не страшно гармати, вже було найстрашніше!
Аж ось згадала ті слова
"Біжи, маленька ти моя!"
Дівчина скажено підірвалась,
Тікала від смерті, зради брату боялась.
Вона потроху звикала,
Два роки у госпіталі працювала.
Рік тікала…
Перехожим допомагала.
Вона звикала, та жодного дня про брата не забувала.
Кожну секунду прохала:
"Боже, верни його до мене!
За що, за що мені це, нене?
Де мій батько. Де моя мати?
Де мені брата шукати?"
Наступного року ледве ходила,
Часто страждала, часто хворіла.
Та жодна лиха куля її не вбила!
Вона знала, що брат її чекає,
Знала, що здатися права не має!
Всю війну вона боролась за життя,
За щастя, за мирне буття!
Ні голод, ні холод не вбив ту сестру,
Брата чекала, людину одну!
Фашисти програли! Нарешті ми перемогли!
Хто бігли, хто лежали... а хто повзли.
Всі раділи тому дню,
І всі плакали за рідню.
А сестра чекала…чекала,
Вона пам'ятала, знала
"Ми зустрінемось!" слова,
Щохвилини синіми губами їх плела…
Пройшов місяць, два,
Свою хату не знайшла…
Розгромили, розбомбили,
Але пам'ять залишилась!
Дівчина з того, що було
Зробила хоч для ночівлі житло.
Адже знала, що брат прийде на рідне місце,
Де мати колихала у колисці!
Одної ночі лягла сестра спати,
То прийнялась спочатку сльози витирати.
Знов про брата думала,
Знов він не прийшов!
Під ковдру збережене фото сунула
І заснула міцним сном!
Спала, спала… спала
Наче брат постукав у двері за вікном!!!
"Він же повернувся!" - кричить на все село!
То вона все спала вічним-вічним сном…
Вони зустрілись уві сні,
Слова то були чесні брата для сестри!
ID:
474986
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 25.01.2014 23:15:12
© дата внесення змiн: 25.01.2014 23:20:57
автор: Катя Черемнова
Вкажіть причину вашої скарги
|