Сторiччя йшли не просто ланцюгами,
А на покривлених вiках лихих
Тяжiння приростало ворогами,
Тому i бiльше втягувалось їх.
Тому згорталися цi ланцюги бiдовi
В напружену до вiдчаю спiраль,
Погрожували всiй свiтобудовi,
I правди гнiву вже дзвенiла сталь.
I тут Мамай з’явився на розраду,
Такий собi народу захисник;
Уяву тiшив вiн, давав пораду,
Бувалий воїн та фiлософ-мандрiвник.
Татарин хитрий в козаки подався,
I став вже нашим, хоч iм’я зберiг;
Народ зiтхнув та стиха милувався
На нього, як на вiрний оберiг.
Вiдтодi гнiв народ вiддав Мамаю
Та слухав кобзу про героя козака;
Забув прислiв'я: “Що чиню, те маю”,
I танцював, щасливий, гопака.
Жило козацтво весело i просто,
I вороженькiв майже всiх перемогло
Терпiнням, та молитвою, та постом –
Не тiльки шаблею – та душi зберегло;
Веселу вдачу зберегло навiки...
А, значить, правий хитрий був Мамай,
Бо так змiлiли трохи кровi рiки,
Та пересилив ворожнечу край.
Iще бої попереду чекають
Козацтва нашого звитяги i трудiв,
Та мудрi люди нам усiм бажають
Не забувати радощi плодiв.
Всiм вам, кому країна наша мила,
В якої був i є нелегкий шлях,
Хай вам у радощах зростають крила,
А вороги тремтять, як вiд Мамая лях!