1.
Я не знаю чи ще коли вдасться,
Як в дитинстві – веселкою ввись
І до сьомого неба, де щастя…
Хоча б раз у той рай, як колись.
Та впірнути б у купіль шовкову,
Що так сонячно пахла теплом,
Як тоді. Й пригорнутися знову,
Малахітовим дням під крило.
Де добром зацілований червень
Лив у відра вишневі нектари.
І ховалися тіні мізерні
За гардини трояндових чарів.
…Розлетілися роки, як зерна
Між туманами, ніби хто вкрав їх.
2.
…Між туманами, ніби хто вкрав їх.
І немає тим дням вороття.
Як відлуння у спогадах давніх –
Юних помислів серцебиття.
Чи зуміємо звідати сонце,
Що лягло у долоні вершин
І дороги незвідані досі
Перейти крізь туман, поміж тим?
Щоб до мрії… Нехай вже не юна
Та хмільна й без солодкого трунку.
Простягається стезею в дюнах
Тиха гавань мого порятунку.
Мій неспокій, що мліє на струнах
Мого серця, так щемко і лунко.
3.
…Мого серця, так щемко і лунко,
Так глибинно, ніхто ще не чув.
І не відав ніхто мою думку,
Що в душі серед тисячі дум.
Так порою безглуздо і тихо,
Що здається, цей спокій без дна.
Лиш інерція зоряних дихань
Ледь мого досягає вікна.
Ніч казкова і пахне, мов ладан,
Наречу її нині своєю.
Вже метеликом випурхнуть ладне
Тепле слово зігріте душею.
…Срібний серп в небі стигне і тане,
Блідне просвіток понад землею.
4.
Блідне просвіток понад землею
Ще лишилася хвиля до ранку.
У безсонної ночі єлею
Я попрошу. Засвітяться рани
Пережитим, прожитим і вічним,
Тим, що навіть і час не лікує.
Запече мене паморозь січнем
Тих років, що минулися, всує.
І чекатиме сонце допоки
Світ, замерзлий від ночі, розтане.
І присяде шалений неспокій
На роками запряжені сани.
Щоб на волю!.. Міцнішають кроки.
Не сезон ще всепрощень, зарано.
5.
Не сезон ще всепрощень, зарано,
Може в плині забулося дещо?
Я не знала колись, як доречно
Вміє кавою пахнути ранок.
Це було вже колись, та не з нами,
Ще на грані промоклих віків.
Коли слали листи за листами
Не до наших – до тих берегів
Де сходилися руслами ріки
Такі рідні по духу і масті.
Де чекали завжди. І не тільки –
Йшли вперед, намагались не впасти.
…Стрімко тягнеться гілка до гілки.
Щоб до сьомого неба, до щастя…
Щоб до сьомого неба, до щастя –
Не дійти. І не дуже хотілось.
Пережити б поточні напасті
І почате б закінчити діло.
Зрозуміти б незбагнене диво,
Що так прагне до цих берегів.
І тоді б стало трішки щасливо,
Як хотіла, чи то пак, хотів.
І тоді б доторкнулися руки
До щоки, де від усмішки ямка.
Таке слово принадливе, злука.
Таке сонце пронизливе зранку,
Коли хочеться в поле, на луки.
Та в душі не зажила ще ранка.
Таке собі продовження. Вибачаюсь, якщо не так.
Леся Shmigelska відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, та ще і як! Супер! Розумію, що може відійшла від актуальноїї на нинішні не прості дні теми, але, як ви любите часто писати "по дорозі на роботу"! Саме так і було: народилася думка, а згоді її розширила... Отак- то. А у кожного із нас, напевне, є своє "сьоме небо" де живе щастя...
Лесю, ця ваша низка сонетів, мов снігова лавина, захопила і понесла, а в кінці відчуття величі прочитаного вибачте, що так імпульсивно, але - такий драйв!!!
Леся Shmigelska відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Анно! Я ціную ваші драйвові коменти! Радію, що маю таких чудових літдрузів!
Як Ви гарно, Колего, про головне...Хоча,- про це так і треба... Або,- ніяк...Правда? 
Радію, що мої думки заслужили таку добру оцінку! Дякую! 
Радію, що маю таких чудових літдрузів! 
