(розпач матері після розгону
«Беркутом» Майдану, 1 грудня 2013 р.)
Бодай же ви, виродки, дня не діждали!
Та, що ж ви за люди?! Лихий би вас впік!
І що ви тим дітям у голови вклали,
Що годні з людей поробити калік?
Та ж я споряджала єдиного сина,
Щоб матір і батька від злого беріг,
Щоб в мирі і спокої спала країна,
Щоб духом орлиним гордитися міг.
То, що ж мало статися, хто мені скаже,
Щоб мрія моя білим димом пішла?
Невже сподівалась, що каменем ляже,
Що рідну кровинку на вік прокляла?...
…Ми просто стояли під прапором миру –
За краще життя, за майбутнє дітей –
Всі ті, хто в цім світі не казяться «з жиру»,
По-людськи просили життя для людей.
Стояли в надії під стягом Європи,
І гріла нас пісня, і слово вело –
Аж поки з’явились новітні “циклопи”
Й зі скриньки Пандори не вилізло зло.
Під крик командирів кийки засвистали…
Упала в крові… Наступали вони!
І враз я – О Господи! – сина впізнала:
Латала сама осоружні штани!
А він не впізнав! І у гаморі тому
Не чув, як волала я: - Сину, не бий!!!...
І погляд його крізь забрало шолому
Скляним був, і сам він зробився – глухий.
… Бодай же ви, виродки, щастя не знали –
Цій владі звірячій відміряно час!
Ви сина єдиного в мене забрали:
Прокляття моє материнське – на вас!
2.12.13