Нудьга скувала ланцюги...
Нудьга підступно в двері лізе
І, в'яло, пальцями крихкими,
Шукає щось в своїй валізі.
Сміється дивно і кепкує
З моєї постаті в весь зріст,
Коли без діла знов сиджу я
Й бормочу щось собі під ніс.
Глузує з мого слова, з думки,
Висміює все те, що було,
Що вже є і те, що буде!
Все, що пропало і забулось.
Я біжу крізь її чари,
Осліплений цим гнівом ярким -
Мій крик глухий і нечіткий,
Погляд палає гнівом жарким,
Який загасне через час, або згорить самий в собі,
Ох, як пристрасно люблю ці дні...
Нудьга скувала ланцюги...
Немає сил від них звільнитись:
Нема бажання розмовляти,
Розповідати що попало -
Вона забрала всі старання,
І всі зусилля теж забрала.
Крізь небо й сонце, крізь всі зорі,
Крізь всі піски, що на дні моря
Ти не побачиш свого дна,
Адже твій зір взяла нудьга...
