Тихим листопадовим
сірими хмарами переповненим
поглядом
закидаю пучки думок
у сіни зими,
де у діжах
закоркована метелиця,
де величезні ящики
снігу,
де до самої стелі
наскладений
величезними листами лід...
Десь у кімнатах хоромів
спочивають вірні сподвижники
чаклунки-зими...
Час завмирає...
Осіннє сонце
ще намагається
щось доказати
посмутнілим квітам,
які неперевершені
у своїм бажанні
залишитись
в здичавілих від прохолоди
росах...
Вгамовують страх-біль дерева,
оголені в чистоті звичних помислів...
...так і людина,
нехтуючи веселковими
барвами спокус,
вибирає те,
за чим можна знайти
ЗАВТРА...
Ви ще раз показали, що для справжньої поезії рими не такі вже й неохідні. Значить поезія в чомусь другому. В умінні побачити, відчути, відкрити і показать інший світ, котрий завжди поруч... Нових Вам досягнень!
zazemlena відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Який глибинно-філософський вірш і кінцівка чудово підсумувала основну думку. Дійсно, часто не вміємо жити тут і зараз, пробуємо зазирнути у завтра, квапимо події...
zazemlena відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
у ритмі - такий рух знайомий.. такий... от не можу ніяк його виудити з глибокої пам"яті (чи уяви....) а! - як ніби човен "за ніс" прив"язаний на довгому ланцюгу (ні, мотузці) до чогось (до колоди якоїсь) на березі - а на воді такі хвилі - як ніби у негоду... (перед чи після дощу...) осінню... зараз...
вірш - філософська лірика...
сіни зими - з припасами... аж запахло свіжими снігами наразі, як ніби зима ляду ящика одкрила...
zazemlena відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00