У лісі росли дерева - високі і сильні,
Шептали гіллям у верховині,
Внизу гомоніли верби й горобини,
Красою блищали ліщини,
Шипшини й малини вирішували
Свої проблеми у лісній долині.
І гармонія жила між ними
Жителями деревними.
І де не візьмись гординя
Появилась в одної шипшини:
«А чому це над мною росте горобина?»
І горобина теж засмутилась:
«Чому я не виросла така красива,
Як он та зелена ліщина?»
І ліщина вся в сльозах:
«Я хочу, щоб я була струнка
Як наша красуня сосна.»
Та сосна теж ридає,
Що вона сили дуба не має.
Але й дуб до пуття не зна,
Чому він не гнеться як верба.
І лиш мох сміявся у вус:
«Вам всім наче відібрало дух.
Ой дубе, дубе не гнися,
В твоїй природі корінням впиратися,
І спиною мужньо від бід захищатись.
А ось на вербі де сядеш, там й злізеш,
Вона так сотворена вище, це її доля і щастя,
І комусь іншому така гнучкість нащо?
А красуні мої, у кожної своя принада,
У цьому вся суть і правда.
Кетяги гнуться лише в горобини
Зате горіхи солодкі у зеленої ліщини,
Стрункість дарована нашій сосні,
Зате ліки живуть в шипшині.
Тому що, коли вас садили,
Хотіли, щоб ви були саме такими.
А я ось прекрасний – зелений
Виткий, оксамитовий і пухнастий.
Я тут для того щоб північ вказати
Мандрівнику, що шлях не хоче втрачати,
А ще роблю ковдру на дереві твердому.
На більше в мене немає дару,
Тому виконую те, що знаю.»
А може серед лісу людського
Є ті, хто хоче бути лиш не собою,
Хтось хоче кетягів замість грона,
Чи стану стрункого замість листя густого.
О людські дерева! Як вам не знати,
Що кожному з вас є що світові дати,
І замість того, щоб свою суть заганяти,
Можна просто все своє краще дарувати.
не маю того моху коло себе, щоб пояснив чому й для чого жити треба
