Засліпи мене враз моє сонце,
Щоб ніколи не бачить її.
Не дивитися з сумом в віконце,
Та не бачить на серці змії.
Те прокляття, яке люди кличуть,
Почуття! Як небесний нектар,
В моє серце отрутою брищить,
Заливаючи в душу тягар.
Ти позбав мене слуху Орфею,
Що б не чув більше клятих пліток.
Я закрився в собі, що й казати,
Не дарую я більше квіток.
Я писатиму знову і знову,
Доки вистачить вогню в повітрі.
Та ти знаєш, палкую промову,
Що для тебе - віддам мабуть вітру.
І не хочу й не буду я мститись,
Бо пробачив тобі весь свій біль.
Лиш в новому житті народитись,
Хочу так, щоби бути твоїм.
Я осліплений -того хотів,
Слух забрали, годі й казати.
Тільки руки мої залиши,
Щоб міг вірші для неї писати.