ти бачиш, яке воно мертве, опале листя?
ми сірі і довгі, ми глухі, як кути. як мох патлаті і вологі на чиїхось кам’яницях. ми кашель в порожньому трамваї, ми діри в светрах вуличних пілігримів. нас повно в гудінні соборів і нас… нема ніде. ми діри в светрах вуличних пілігримів.
наш птах з проламаним чолом виє, наче собака, чорним воєм – твій птах, мій птах. а може, то грудень. і пахне сніг у тебе біля тім’я так ніжно, так нестерпно.
ми скидаємось на дві дерев’яні споруди в провінційному парку, фарбовані кольором прихованого придушеного приспаного божевілля – синя і біла, біла і синя постать. ми вижили чудом поміж гамору безлюдного натовпу, поміж безлицьої галасливої метушні ми вижили як виживає тиша цвинтарів серед остовпілого від душевнохворості міста. ми лишились водою на карнизах чудернацьких будівель – а потім стекли вниз і щезли. чудернацькі будівлі нам вслід глипали майже не вірячи. ні у що не вірячи - сухотні брудні будівлі, запалені невірством.
якби тільки знати, що плакальниці за нами відмовчать усі тиші. плакальниці ніби щогли височіють над морем нашим і крізь щем спинаються, і чари оті не розвіються і не сколихнуться.. ніколи.