Крісло твого володаря обшите сріблом та шовку нитками набито на нім
про тво́ї трьохденні походи на південь,
про тво́ї гадання на звуглених ложках,
про тво́є кохання єдине й навік.
Всі крони лісів, що є древні як осінь, сховаються в тінь твоїх спалених вій,
як схилиш спокійно свій погляд додолу,
і спину оголиш для жовтих пустель,
тривогу відкинеш в ті самі пустелі.
Твій голос, дитино, є в міру прекрасним в екстазнім шептанні хлорованих мантр
волоссю, дивися, вже тліти недовго,
ще трохи і більше назад не вернеш,
Чи знає про це твій славетний володар?
Лускою вкривається тулуб опівдні від злості й бажання замерзнути в лід,
ти тричі в полоні бездонних емоцій,
ти тричі готова віддатись на розтин,
ти тіло віддала злим людям на корм.
Рукави твого володаря перев'язані навхрест та костями зверху позначують ранг,
як білі кальмари, дивлячись зверху,
із точки тво́го звичайного зору,
із мудрістю кішки, старої як світ.
Ти плачеш втопившись у шоці екстазу, з обличчям незрушним мов крейсер Аврора,
а десь поза лісом вже віється вітер,
та нитка остання тріщить наче пам'ять,
Подумай ввостаннє, ти мусиш іти?
