По душі котилися самотні сльози,
Дощ на вікнах малював печаль
І на місто знов кричали грози,
Щоб не руйнувало цей пейзаж.
А на серці знову дика тиша
До якої вже мабуть не підійти…
Ця симпатія для неї була лишня,
Але полонила назавжди.
Вечір наступає їй на п’яти
- ти чому дитино ще не спиш?
А вона захоплено з уяви
знову про картини гомонить
Пензлик у руці,розлита фарба
Ще не допрацьований шедевр
І вона ,як янгол серед царства
Зустрічає в сні майбутній день…
Втома мандрувала знову тілом
Недоспала, але вберегла
У собі п’янку – п’янку надію,
яку разом з музою знайшла.
Оцінила безлад у квартирі,
Підійшла до свого полотна,
А із нього на її кімнату
Приязність яскрава потекла.
Розцвітали неймовірні квіти,
Під шепіт вітру танцювали пелюстки
І на картині невідомо звідки
До неї знову посміхався ти!
