Після хорошого спілкування
залишається лише запах слів у думках…
Знов встаю о 6 ранку,
Не хочу ні чаю, ані сніданку.
Ще б поспати, трішечки сну,
Та я вже по снігу сную.
Важкими кроками ноги міняю,
Час у піснях виміряю.
Ледь на потяг не спізнилась –
Сьогодні удача мені в обличчя подивилась.
Так треба, бо лише план такий.
Я заходжу у тамбур вузький.
Я вперше не хотіла дороги,
Вперше не хотіла за ці «нові» пороги.
Ранок. Лише людей силуети,
Та й добре, не потрібні мені їхні портрети.
Їхні погляди не хочу відчути,
Хочу просто заснути й про усе забути.
«О! Ось тут, коло вікна» –
Така була думка моя.
- Тут вільно? Можна я сяду?
- Так, сідай, - відповіли мені нерадо.
Ну що ж нехай, все одно мені,
Тепер б лише зігрітись в теплі.
Я очі стулю, без думок.
Е ні, неможливо. Це життя, а життя – це урок.
Незнайомець навпроти почав щось писати.
«Це вірш? Про що? Може запитати?
Прочитала б, але ні, не дозволить.
Чого б це? Напевно,відмовить».
Він писав рядки за рядками,
Писав не рукою – думками.
Я дивилася, як твориться диво.
Все написав. Я таки спитала несміливо:
- Можна я прочитаю?
- Так і знав, я таке відчуваю.
Там про вас я слова написав.
І запасник свій у руку мені дав.
«Так дивно й водночас приємно…» -
Це мої думки, це буде таємно.
Ще про мене ніхто не писав,
Ще так ніколи не вражав.
Хвилина за хвилиною тікала,
А наша подорож тільки-но оживала.
Уже й слова лилися за словами,
Ми мінялись поглядами, думками.
Уже пора вдягатись…
Хотілося б, та не можна залишатись.
Потяг зупинився, виходити пора.
Тобі сюди, мені туда…
Усе проходе, й ти розумієш,
Що час повернути ти не зумієш.
Чомусь так буває,
Що хороше спілкування лише спогад залишає.
