Перед очима ряди чужих раціональних чисел. На столі перстень. Ще хвилину тому в ньому тонув мій палець. Якби спробувати губами метал, був би теплим, то тіло моє зсередини машина. Бо я зсередини жива. Руки пахнуть медикаментами і милом.
Тисячі предметів, зіставлених воєдино водять хороводи. Наче обридливі мухи крутяться в голові. Читаю старі книжки, пишу нові спогади. Майбутнє поділилось надвоє. Ця свобода- не бачити, не чути, не могти торкнутись- п"янить так само, як і присутність.
Сьогодні мила вікна, дивлячись в пекуче сонце, вдихала пилюку і містер мускул. Двоє жіночок сперечались,- впаду я чи втримаюсь.
От і зараз. Хтось вдоволено робить ставки на те, чи втримається самовпевнена "оця" , що полізла так високо, чи сягне рукою саме до того брудного кутка, який чудово бачать вони зі своєї безпечної лавки.
А я ніби і не падаю, ноги не зісковзують, руки не підводять, продовжую стирати бруд і бачу чистіші світи, зустрічаю світлих людей і з захопленням помічаю, що починали вони свої вершини з того, що протирали скло.
Агонія за тими, кого вважав найближчими друзями чи коханими проходить швидко. Спочатку звісно почуваєшся виродком, кимось дефективним, але поволі ковтаєш колеса бути сам-на-сам з тими, кому немає діла до тебе. Тоді б"є в голову самотність як добре набовтаний коктейль, як хороший гашиш.
Вуаля.
