Пам’ятаєш, як уперше побачив небо? Ні? Що ж…я теж не пам’ятаю, таааа і навряд такий пАм’ятливий знайдеться.
Та чи пам’ятаєш той безпардонно щирий дитячий захват, коли тобі здалося, що саме у тій… ооон у тій білій пухкій хмааарі воссідає на троні сам Бозя? Нужбо! Упевнена, що пригадуєш! Як тоді почав допитуватися у мами, тата, брата, сестри чи і спрааавді Бог живе на небі, чи і справді у нього палаци зроблені із хмар. А ще той грім від коліс воза, на якому їздив по небу сам Бог, і та блискавка, якою Він карав неслухняних. Уххх!
Перша теорія неба саме так і виглядає – здивовані навстіж відкриті очі дитяти, сповнені віри і захвату в суміші з цікавістю і готовністю побачити диво.
Ми росли, а небо… небо висіло над нами блакитною лагуною з безліччю білосніжних химерних істот. І ось, ідучи зі школи чи граючись у хованки ти раптом помічаєш, що хмари чіпляються…НІ! Просто лежать на дахах височезних будинків! Ти дивишся знову, біжиш до друзів і – о дддиво!!! – вони теж це помітили! І тут мрією життя стає думка «осідлати хмару і забрати її шматочок із собою, щоб горррдо показати мамі». Оу єее!
Тепло спогадів дитинства наповнює душу … Друга теорія неба - це протягнуті до сонця долоні, згорнуті у підзорну трубу, через яку обираєш хмару, якої торкнешся там…на даху. Це передсмак здійснення мрії, якої дорослі ну ніяк не можуть збагнути))
Сенс буття, причина – ці поняття, раніш незбагненні і такі дорослі, замикають всередині тебе світ захвату і дивних хмар. Тепер ти юнка чи то юнак, а значить – маєш ціль досягти мети…ще такої неясної, але такої бажаної… А небо? Що робить небо? Воно дарує тобі нічні зорі і звабливий місяць, які вчать зупинятися за півкроку до поцілунку, за півподиху до зізнання, за півдумки до вибору майбутнього. А ще…ще лише під таким небом ти чуєш в собі дитячість…поки що…чуєш.
Ось і третя теорія – теорія пристрасті і жаги нічного неба, теорія кохання і закоханості, коли здається, ніби розум покидає тебе, залишаючи оголені бажання і емоці. Зінниці розширені…
А потім з’являються питання без відповідей…Ні! Не так – питання, яких не говоримо уголос, щоб не почути відповіді, а це вірна прикмета того, що зараз ти цілком і повністю дозволив собі потонути у світі «дорослої» реальності – повільно, не барахтаючись – так мало статися. Цинізм, «диявольські дрібнички», не сказані «пробач», зціплені від ударів у спину зуби (нанесених чи отриманих – не важливо!), здавлений хрип злості… Небо? Небо можна побачити, лиш піднявши очі і вдихнувши на повні груди, але суєта проблем змушує опускати твої очі долу…тож, вибач, але небо зникло.
Написане тхне якимось емо? Повністю згодна – ця теорія небуття і забуття неба вводить у транс…І таки маю надію, що вводить, бо після трансу, кажуть, душа оновлюється і прагне висоти)) Висоти… там спокій і ясність думки.
І знову ти чуєш, як прориваються назовні твої оновлені крила, що несуть тебе увись – туди, де є біль спогадів і легкість прощень, де є суєта тіл і урівноваженість думок, де є кохання і табу на пристрасті, де є уся палітра почуттів, АЛЕ немає мороку безнадії. Ти злетів у любов до світу, до себе, до сім’ї.
Ти змінювався, та чи змінювалося небо? Ні! Воно однаково прекрасне, досконале у своїй безмежності і глибині, воно і далі надихає тебе на роздуми і мрії. Просто ти навчився «тягнути лямку» і очі так нечасто піднімав у небо (все більше на дощ нарікав!). Воно ж нагадало про себе, і саме зараз ти, зазираючи у його безмір, шукаєш свій єдино правильний путь, свою філософію життя. Це небо дарує безкінечність твоїй душі, вчить бачити красу стихій.
Гармонія… тепер ти знаєш, як звучить гармонія, яка вона на дотик і на смак. Ти чхаєш на побутові дрібниці і на «а що скажуть люди», перестав зважати на заздрісників і віриш у силу крил свого ангела, щоразу посміхаєшся, чуючи голосний дитячий сміх, помічаєш посмішки перехожих і їхні сльози… а ще ти розумієш, що в тобі і поруч тебе живе щастя. Дивно, але тепер у тебе є звичка розмовляти з небом, бо знаєш, що воно відчуває і відповідає тобі, зі стихіями, зі світилами. Люди дивуються твоєму щастю, яке ти навіть не прагнеш приховати. Не розуміють, що тепер ти умієш злітати до свого неба…ім’я якому кохання, гармонія і … дитинство.
Оус! За усіма цими небесами реального світу ледь не забули ще про одне – про небо, якого не побачити, АЛЕ тільки відчути. До цього неба ти здіймаєш сліпі очі тіла у хвилини абсолюту почуттів, але душа бачить ясно. Цього неба ти прагнеш і по-звірячому боїшся! Це небо відкривається, коли у світі з’являється нове життя = донька, син… Це небо відкривається, коли частина твоєї душі (батьки, діти, кохані) відлітає у вирій, а ти залишаєшся тут, на землі…
Тоооо, на якому із семи небес той, кому ти читаєш?
ID:
434550
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.06.2013 22:11:59
© дата внесення змiн: 30.06.2013 22:11:59
автор: nadionchik
Вкажіть причину вашої скарги
|
