Доброї години темно сяйної півночі тобі, мій дорогий!
Знаєш, ти брехав, коли казав, що я нікому в цьому світі не потрібна. Після того як ти пішов з мого життя я тільки те і робила, що шукала змісту там де його немає.
Метро… Мене завжди тягло до краю, ну а я – палаю, сильно палаю… Я завжди палала, а ти лише роздмухав моє полум’я самознищення ще сильніше і тепер воно поглинає не лише мене, а і всіх довкола.
Сиджу зараз побіля закинутої, а колись величної, будівлі. На вулиці стоїть ніч. Ніч не може стояти, але моя може все. Вона мов густий кисіль. Здається (А воно насправді так і є) що витягнувши руку я зможу занурити її у в’язку консистенцію кольору мого одягу.
Додому не хочу з однієї простої причини – в мене його немає і ніколи не було.
Писати тобі листи стало жахливою необхідністю, наркотиком без віддачі.
Будь ласка, засуди мою тендітну постать, що згорбленою пише тобі ці слова присвічуючи мобілкою папір.
Не думай, це не сльози крапають на лист! Це – надмірно солоний дощ мого персонального майбутнього катарсису першої стадії.
Ооооох, яка я закінчена егоїстка! Пишу про свої нікому (тобі) не потрібні проблеми…
Як ти? Чи вдалося мене успішно забути? Досі куриш свій Девідоф ? Передавай вітання з днем народження своїй мамі, вона чудова жінка! А серце твоє не болить? (Моє дуже сильно болить, буває, слова не можу сказати без Валідолу, так біль паралізує мене. Думаю, це твоя частинка серця так пульсує болем в моєму беззахисному тілі)
Вчора мене покинула остання подруга. Всі сльози закінчились ще місяць назад. Якось, навіть, не зручно, що не оплакала гідно смерть цих стосунків.
Тиждень назад перестала спілкуватися зі своєю коханою матусею, після того як вона обізвала тебе найостаннішим словом і полила шквалом критики.
НІКОЛИ НІКОМУ я не дозволю топтатися по минулому. Воно – найкраще, що в мене залишилось. А, хоча… Не найкраще. Брешу безсоромно. Єдине.
Тепер я цілковито і назавжди самотня. Навіть натхнення кудись втекло і не хоче повертатися в мою зруйновану пожежею душу.
Добре, що папір на сьогодні є, але закінчуються гроші і скоро його не буде також. Либонь, саме після цього я з’їду з глузду.
Допоки я потрібна комусь, в мені тепліє вогник життя. Кому я потрібна, запитаєш? Цій ночі, цьому запльованому і закиданому недопалками асфальту, своїй крові предків, що без мене остаточно пересохне. Дурниця, але я потрібна цьому світу, який сам доводить мене до межі і забирає останній сили і позитив.
Хотіла написати щось хороше, але вийшло як завжди. Моя доля настільки зла і винахідлива, що я аплодую їй стоячи і з урочистою посмішкою на змарнілому обличчі.
Будь ласка, не хворій більше! Твій біль виникає в моїй і без того досі хворій тобою душі.
Люби палко свою молоду дружину, маленьку доньку, віддавайся завзято престижній роботі і будь дійсно щасливим.
P.s: Люблю тебе ще палкіше із дна світової безодні.
Навіки твоя
Давня Примара
ID:
430028
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 07.06.2013 18:23:08
© дата внесення змiн: 07.06.2013 18:23:08
автор: Марфа Баль
Вкажіть причину вашої скарги
|
