Ніяк,ніхто,ніде,ніколи
не змінить вітер перемін.
Але чому мені так небо коле,
чому мовчу я в далечінь?!
Чому кохав колись я колір
тих снів,що снилися мені!
А що тепер?Тепер лиш болі...
Тепер лиш болі неземні!
Усіх сонет,усіх теорій,
усіх,хто жив на цій землі...
Я бачу в іграшці прозорій,
дитячі сльози і свої.
Усяк усім усе утворить
спотворить вітер перемін.
І наче вибухнули гори,
і калатає в серці дзвін.
Мов,кличе світ на сповідь.
Отямся,клята голова!
І що тепер?Де є та совість?
Пропита совість - її нема!
Вона зника у лабіринтах,
у інтернетних кольорах,
у оголошеннях,що на зупинках,
в бі-сексуальних відчуттях.
Мчить морями мрій маршрутних
по впертих емоціях душі.
Вона зникає посекундно.
Хвилини їй - товариші!
І всі багаття,весь той спалах,
то є остання зірка у житті!
Зникає совість! Й кричать їй: " Слава!"
Слава! Вмирає совість навесні!
