Мої очі далеко над містом. Вони бачать навиворіт світ. Мені мало однієї точки зору для розуміння Львівської суті.
Мені мало однієї точки, тому я волію споглядати із верху, неначе Олім-пійський бог, закутавшись ковдрою хмар, звисаючи з них, як із трону Касіопеї, звільняючись від оков трьохмірного бачення, вплітаючись суцільно між пікселями й атомами азоту, входячи в хімічну реакцію, та спадаючи потім у сіль.
Мої очі хворобливо тяжіють до споглядання, до того ж з усіх сторін від-разу, вишукуючи вектори змін; вони пробігають поглядом по кожній людині, вивертаючи душу пенсіонерам на Пасічній, витрушуючи кишені кур’єру на Чорновола, викриваючи думки дітям на Підвальній, визначаючи температуру водіям на Бандери, витираючи сльози дівчині на Остроградських, вибиваючи правду у продавця на Франка, викликаючи ненависть у пішохода на Погулянці, наганяючи спокій у художника на Руській, забавляючи бомжів на Миргородській, дивлячись в зуби бухгалтерці на Коперника, розхитуючи уяву юнака на Пекарській, оперуючи настроєм бабусі на Стрийській, розшаровуючи біоритми панянці на Крушельницьких, заставляючи озиратись школярів на Левицького, наповняючи серця радістю студентам перед Університетом, і взагалі вони воліють бути із кожним і біля кожного, нагороджуючи всіх своєю неоднозначною присутністю. Кожного дня і кожної хвилини вони вловлюють відтінки і барви з висоти пташиного польоту, або з точки горизонту, а зрештою чи не однаково взагалі?
Мої очі далеко над містом і вони вивчають ретельно погляди всіх живих істот, та й істот в принципі, а особливо тих, чиї очі над містом також. Я бачу як по-мурашиному повзають засоби пересування жителів цього поліса і мої висновки про різноманітність їхнього мислення стають щораз невтішніші. Я бачу як переповняється життєвий простір цього клаптика планети і як число питомої ваги біомаси на квадратний метр літосфери збільшується та від цього на полотні моєї сітківки прибавляється червоного кольору. Картина мого зору постійно міняється, як теплова карта цього ж міста з погляду супутника НАСА і наші з ним погляди багато в чому збігаються. Я бачу як золото і коштовні камені експортуються до Львова і як блідолиці та глибокодумні персони емігрують все більш за кордон. Я бачу як міняються вирази кожної наступної генерації і як важчають повіки стражденних людей. Я вловлюю кожні пришестя бліків у матерію, оскільки це видається мені страшенно важливим, тому стос замальовок на моєму столі все вищає, зростає до неба, спочатку утворюючи структуру химерних багатоповерхівок, а потім хмарочосів, поступово трансформуючись до зорельотів, намагаючись досягти висоти мого зору, адже для розбудови в ширину давно місця немає. Це стало надто дорого. Це стало не по мені….
Я розшарований.
Мої вуха на перехресті вулиці Дудаєва. Саме там, бо я можу слухати го-лоси незчисленних перехожих, вивідуючи їх секрети, вивчаючи їх думки, роз-кладаючи кожен шматок розмови на вібрації, обрізаючи частоти, оцифрову-ючи і зберігаючи у WAW або MP3. Саме там, бо я можу осмислювати кожне вирване із суцільності слово із такою ретельністю, що кількість знайдених мною варіацій змісту досягає меж, недосяжних найглибшим медитаціям. Са-ме там, бо я можу будувати логічні ряди продовжень до таких відстаней, що кожного дня повз мене проходять тисячі й мільйони життів, від рабів і до ім-ператорів, від клерків і до президентів, від терористів і до героїв та різниця між ними всіма завжди мінімальна. Кожного дня повз мене проходять тисячі й мільйони життів, та проходять саме повз, залишаючи надто мало відбитків, адже якби відбитків залишалось більше, я давно зійшов би з глузду і поплив вслід за ними у безмежний світ вар’ятивності й неконкретики.
Мої вуха, залишені десь поміж другим і третім поверхом на вулиці Ду-даєва, сприймають всі коливання в межах цієї локації, та на основі всього по-чутого моделюють конструкцію Всесвіту, чи то пак моє уявлення про нього. Вони рухаються в такт кроків безлічі жителів Львова, повторюють ритм їхньої ходи, не породжуючи симфоній лише через надмірну розірваність з голосом. Мої вуха, схожі на надчутливі детектори брехні, генерують аналогові сигнали, зіткані виключно з правдивої інформації, а будь-яку інформацію можна вважати правдивою, якщо вона одного разу прозвучала. Все почуте матеріалізується, не гірш як все подумане, і все побачене, і все, що приснилося, і все, що не приснилося, і не побачилось, і не відбулося, і не вгадалося, і не було почуте в кінці кінців.
Одного разу на вулиці Дудаєва.
Мої ніздрі на вулиці Тарнавського. Вони розкинуті вздовж тієї осі. Витя-гнутість цього місця дозволяє мені рухатись вверх і вниз по простору від ди-наміки одного кінця, до динаміки іншого, долаючи при цьому неймовірне число різних рівнів, ландшафтів, тіней та текстур. Не застрягнути у текстурах допомагає тільки виючий вітер, верхи на якому я здійснюю свою нескінченну мандрівку, яка частіше всього більше нагадує огляд чи навіть збір податей. Я ковзаю по довжині вулиці, як діти з гірок на санях, з тією лише різницею, що піді мною завжди спуск. Бетонний пил влітку призводить до постійного чхан-ня.
Мої ніздрі обмежені вулицею Тарнавського і тим самим не обмежені нею, концентруючи всю силу сприйняття в цих рамках так, щоб розширюва-тись до суті всього. Я з самовідданою ретельністю порпаюсь у сплетеннях ароматів, витягуючи нитку за ниткою, розпутуючи кожен вузол, розбираючи цільну конструкцію на деталі, гайки, болтики, пунктирні лінії та осьові опори в намаганні зрозуміти принцип їх побудови. Я розхитуюсь на терпких запахах, звільняю приховані нотки, розчищаю замасковані тіні, змішую в одне складові. Я об’єднуюсь із літньою вулицею, розчиняючись в мокрому камінні, зливаючись з прозорим повітрям, стаючи ароматом житла в множині. Я присутній в кожному листочку на кожному дереві тьмяної вулиці і вони всі взаємно присутні в мені. Мої ніздрі вбирають в себе особливі настрої сьогоденного Львову, поєднуючи гордовиту діловитість дня з спокійною меланхолією ночі. Я просякаюся духом, не стаючи при цьому кавою чи цигарками, вином чи фарбами, не стаючи пилом, а просто сьогоднішнім днем. Свіжим й злегка прохолодним.
Отак.
Мої губи на Проспекті Свободи. Серед безлічі інших, таких самих губ, втім наділених меншим мовчанням. Вони приховують за собою громовий го-лос, потрібний для такого просторого місця. Коли я говорю, мені необхідно перекричати цілі популяції кількахвилинних перехожих, що населяють центр міста, що стікаються сюди безчисельними потоками, стежками і дорогами, ведучими на Проспект, наче в ще один Рим. Коли я говорю, вони всі перетво-рюються в одну багатоголосу купу, їх стає не чутно і не видно, вершини ста-родавніх шпилів здригаються тонким тремтінням, а по підвалах Полтви про-бігає глибока луна. Мій голос населяє гримерні та комірчини Опери з їх жите-лями й привидами, стаючи там єдиним маестро. Звідти я диригую аматорсь-ким хорам перехожих, нав’язую їм власні арії, незалежні від їхньої думки, а під час авторського соло я беру ноти такої висоти, що весь центр здригається в плачі сирени. А за тим наростає війна.
Мої губи на Проспекті Свободи, вони рухаються, ловлячи хвилі мелодій. Вони міняють свій вираз, то розтягаючись в посмішці, то неначе признаються в коханні, то звужуються в миттєвому поцілунку, або ж кривляться в гримасі озлоби. Вони рухливі й невпинні, як вічний двигун цілого міста, волають і стихають, співають і моляться, розказують і замовляють. Вони постійно щось шепочуть, навіть тоді, коли голос замикається на карантин, вони ніби хочуть щось комусь пояснити, показати й відкрити істинний шлях, який веде геть із гучного хаосу світу по далекому тракту повз Замкову гору, через Кайзервальд, по передмістях, і далі, і далі, селищами й містами, полями й лісами, долинами й ріками, проваллями й піками, цвинтарями й Бабиними ярами, зигзагами семи пагорбів древнього міста і на Лису гору, а з неї у далеку синю вись. І там, десь у небі, щоб зустрітись із моїми очима і прозріти, прозріти цілим Всесвітом, побачити все цільно і чітко, як в перший день, зі сталевою безпристрасністю новонародженого. І відчути всі запахи дванадцяти вимірів підвалинами моїх ніздрів, і почути всі звуки ста мільярдних галактик глибинами моїх вушних раковин, і врости своїм пізнанням в коріння кожного волоска на глобусі мого черепа та залишити там насіння вселенського розвитку для наступних поколінь. З’єднатись з усіма своїми я і тільки там, в далекому небі я стану собою.
Тут я розшарований.
Там я цілий.
Між нами лише Львів.
ID:
421463
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.04.2013 15:23:16
© дата внесення змiн: 28.04.2013 15:23:16
автор: M.E.(nachtigall)
Вкажіть причину вашої скарги
|
