Люди не надихають –
Вилинялі очі, спустошені слова.
Немає куди пірнути –
Всюди мілка глибина.
Інтуїція зірвала голос,
Підсвідомість заснула із нудьги.
Що ж відчувати,
Коли немає глибини?
Життя напівпроживається –
То спати, то бігти недоспавши.
Порив миттю припадає до землі,
Всю буденність у себе увібравши.
Хто і куди нас веде?
Хто веде тих, що ведуть нас?
Цікаво, хоч хтось дійде
Туди, де вогник не згас?
Сонце ходить дугою,
Кола описує місяць.
І ми водимо хороводи,
Не знаходячи місця.
Що? Кінець світу? Так вже давно!
Живемо в магазинах і кіно –
За вітринами і на плівці (тобто, ні, звичайно ж, в цифрі).
Самі облаштовуємо собі дно.
Немає куди пірнути? Як? Ні, помилилась.
Щодня пірнаємо і вдаряємось об дно,
Так там і лишаємось – мілко.
Але ж там (тут) комфортно. Тому все одно.
16.11.2012