|
Частина ІІІ
Андрій, п’яно погойдуючись, ледве сів, притримуючись про всяк випадок обома руками за високу траву. Труснувши кучерями з явно безперспективним наміром прогнати хміль, він розплющив очі, які ще зрікалися адекватно сприймати навколишній світ. Переставши тримати Землю «за чуба» правою рукою, Андрій витер її об сорочку і … Через секунду, вирячившись мов рак, відмовляючись вірити побаченому, він заволав:
- Ні! Ні! Цур мені! Знову злидні!? Не хочу-у-у!!!
Остання фраза вовчою піснею наполохала сонний безкрай.
Петро перелякано відкрив очі і озирнувся. Побачене здалося йому дивним… І тільки… Він напівсидів на землі, спираючись спиною на лантух, випроставши довгі ноги до багаття, яке нетерпляче намагалося хоч понюхати їх. В його правій руці знаходився безжально до невпізнання зім’ятий, з відкушеним вершком бриль, а його ліва рука ніжно тримала за стегно мольфара, котрий з виглядом тріумфатора примостився на краю лантуха.
- З прибуттям! – саркастично привітав він Петра. – Ось ви і дома! Ситі і надіюсь задоволені?!
Андрій хотів «віддячити» чаклуну якоюсь образою, та, не знайшовши потрібних епітетів з метафорами, відмахнувся кістлявою рукою й пішов геть від багаття з явним наміром упіймати в «шароварському степу» старенького поні й неодмінно «стриножити» його.
- Ну як, сподобалась подорож у палати царські? – біблійним змієм спокуси, звернувся до Петра хитрий мольфар.
Скориставшись відсутністю Андрія, він далі плів свою павутину помсти, намагаючись вдовольнити апетит «жаби», що вимагала все більшого та все вишуканішого шматка. І ця, велетенська та недолуга перестаркувата міль, з чомусь людським ім’ям Петро, як найкраще пасувала для цього.
- Так сподобалась, чи ні? – повторно просичав «мстивий аспід».
- Не дуже! – похмуро відповів Петро, сором’язливо прибираючи руку з ноги чаклуна.
- А в майбутнє?! В майбутнє хочеш? – схопивши за плечі чумака, вкрадливо, наче в дитини, запитав відьмак.
Зніяковівши, та задля того, щоб якомога скоріше з цим покінчити Петро, ні хвилини не вагаючись випалив:
- Хочу!... А тільки з Андрієм і волами!
- Беззаперечно виконую. - пролунало з сірчаної хмари…
Сіріло. Огорнутий вологою пеленою вранішнього туману, Андрій ішов оранкою, намагаючись знайти кінці шкіряного ремінця, який підтримував штани на рештках стертої талії. Його чоботи зненацька забуксували на купі дрібних камінців і він, втративши і без того слабку рівновагу, полетів обличчям униз, на зустріч грішній землі. Ця зустріч відбулася несподівано швидко. Подолавши половину очікуваного шляху, його голова боляче вдарилась об щось тверде і мокре, а в тіло, по всій його довжині, сотнями п’явок всмокталися ті ж самі підступні камінчики. Помацавши, в першу чергу, свого єдиного зуба-годувальника, та з радістю відчувши його наявність, Андрій, переборюючи течію «п’явок», що тягла його до низу, поволі поповз угору. Виривши під собою дебелу яму, хвилини через три він дістався твердої та пласкої поверхні. Його ніс пішов зморшками від смер-дючого та не знайомого запаху бітуму, перемішаного з їдким ароматом вихлопних газів. Звівшись на ноги та марно намагаючись зрозуміти де він, Андрій совиними очима подивився в обидва боки дивного чорного шляху розділеного навпіл жовтувато-білою стрічкою. З побаченого та ідентифікованого кривим носом він гучно зробив висновок:
- Дорога до Пекла! Відгуляв, козаче?!
На підтвердження цієї гіпотези з правого боку дороги з’явився дивний гуркіт, що зростаючи кожної секунди, став неймовірно швидко наближатись.
- А ось і чорти по мою душу! А чого без суду?! Де ж суд? – здивовано, але не злякано, «справедливо» обурився козак. – Якщо хочете знати, я все життя був законослухняним праведником!
Випаливши ці слова в обличчя невидимим Ца-повим посіпакам, які ревли вже десь поряд, Андрій миттю покраснів від сорому за минуле безшабашне життя, що блискавкою промайнуло перед очима. Секунду подумавши, він примирницьким тоном додав:
- Законослухняним… Ну… майже все життя.
Він, ще хотів покаятись, чи то висповідатись, але його благі наміри перепинили два велетенські вовчих ока, що розірвавши молочно-сірий мокрий саван туману, стрімко неслися на нього. Козак заплющив очі і, широко розставивши руки (певно зображаючи розп’яття), зі слабкою надією на прощення в голосі вигукнув:
- Прийми, Господи, душу смиренного раба твого!
Привітавшись таким чином з Господом, він сміливо зробив крок у невідоме.
Секунди перетворилися на години і потяглися, немов мед за ложкою.
«Як на Спаса» - відмітив про себе Андрій.
І тієї ж миті така слабка надія на прощення повернулась!
У відповідь на глибоку обізнаність Андрія у релігійних святах, вранішню тишу пронизав різкий звук сотень «сурем Янголів Господніх» (клаксону), а вітер від помахів їхніх крил мало не збив козака з ніг.
«Простили! Прощений! Значить до Раю!» - тріумфував «бувший грішник».
Та ця мить блаженства несподівано скінчилася. Якийсь нечемний Янгол-пустун, що переслідував по п’ятах адського вовка, линув йому прямо в роззявленого рота відро брудної дощової води. Від несподіваного нахабства Андрій закляк. Забувши про щойно складені обітниці безгрішника, він хотів обскубати крила своєму кривднику і тим пір’ям набити йому зад, мов подушку. Ні, навіть, як перину!
Прагнучи негайного здійснення «законної віддяки», козак брудним рукавом протер залиті багном очі і вражено узрів картину, що може явитися тільки у потойбіччі, або з дикого пере-пою. Його боржник прудко віддалявся верхи на пекельному вовкові, що гарчав так, ніби в нього забирали здобич. «Янгол» зло посміхався широко розкритою пащею (номерного знаку), з двома сяючими зубами (підсвітки) і презирливо дивився на Андрія, примруживши довгі червоні очі (задніх габаритів), над якими виблискував недоречний сподіяному напис «Удачи тебе, браток». Із сірого вовчого боку раптово виросла людська голова і, скорчивши гнівну гримасу, вигукнула у бік козака:
- Куда прёшь, при-дурак!
Потім голова зникла в череві, а її місце зайняла витягнута рука з піднятим середнім пальцем.
« А я завжди казав, що в пеклі теж лаються – по імперські» - не до діла зрадівши подумав Андрій, проводжаючи поглядом «посланців Пекла», що погребували забрати його «кришталево-чисту» козацьку душу.
За мить туман проковтнув їх.
- Так куди ж мені, Господи, до казана, чи в обійми райських садів? – ображено за те, що здається ні там, ні там він не бажаний гість, викрикнув козак.
У відповідь, за спиною, зашаруділи камінці. Він різко озирнувся. На дорогу навкарачки виліз Петро.
- Що сталося, братіку? – сполохано запитав він, хапаючись за Андрієві шаровари з явним наміром підвестися.
Штани невдоволено затріщали, але витримали вагу велетня, давши йому змогу прийняти вертикальне положення. Їхній хазяїн роздратовано відштовхнув Петра:
- А, і ти тут! – сердито пробубнів Андрій.
- Що це, братіку? Що це? – заверещав Петро, підстрибуючи від несподіванки по дорозі, як півень на розпеченій сковорідці.
Андрій витримав паузу і голосом спокушеного знавця відповів:
- Це такий шлях.
- Куди? – відчайдушно запитав Петро.
- Туди у Пекло, а туди – до Раю. – розвів Андрій руками у різні боки, а потім, пригадавши свого кривдника-Янгола невпевнено додав: - А може й навпаки?!
Його роздуми перебив гул, що швидко наближався зі сторони «Раю». Туман вивергнув із своєї каламутної пащі море вогнів, що ревучи мов сотня голодних волів, неслися прямо на побратимів.
- О, та їх вже зграя! – запально вигукнув Андрій. І перш ніж Петро злякався, наказав: - До бою, брате! Покажемо нечистій чумацьку снагу! До зброї!
Петро, що звик до Оленчиної тиранії, спітнівши від страху, миттю кинувся виконувати наказ «до зброї». Судорожно бігаючи зі сторони в сторону в сіро-молочній ранковій млі, він з усього маху уперіщився лобом у залізного кола з дивною червоною трикутною бляшанкою згори, на якій чорніли незрозумілі риски. Від удару кілок зігнувся, набувши у місці зіткнення форми Петрового профілю. Переляк хутко кудись зник «із живого профілю», поступившись місцем дикій тваринній люті. Петро рвучко висмикнув кола з землі і зайняв місце біля «командира».
Андрій з хрустом стиснув кістляві кулаки, кожен з яких був розміром з диню.
- Слава, або смерть! – від припливу адреналіну прохрипів він, в обличчя наступаючому ворогові.
- Гарний мольфар – мертвий мольфар! – вигукнув чомусь у відповідь Петро.
Андрій здивовано поглянув на нього і по блиску скляних очей все зрозумів – брата знов заклинило.
- Вперед! – гаркнув він і нечисленне, проте очманіле військо, першим люто кинулося на ворога, залишивши отамана далеко позаду.
Сутичка була короткою, але запеклою. Ворог, спасувавши перед хоробрістю чумака, перелякано завищав (гальмами), зіпсувавши «ароматом» паленої гуми і без того далеке від ідеалу повітря. Потім хижо зиркаючи, зупинився в кількох кроках від Петра. Приголомшений побаченим, «воїн світла» на мить заціпенів. Але ж було від чого!
Із запряженої двома чотириокими велетенськими вовками синьої мажари, з німбом у вигляді серця, пробитого стрілою, що блимала, та палаючим зеленим (від підсвітки щита приладів) обличчям, широко вирячившись, на Петра зирив сам Сатана. З його розкритого рота стирчав білий круглий язик, кінчик якого пашів жаром і димівся.
- Бий! – коротко скомандував засапаний від бігу Андрій.
Чумаки одночасно накинулися на «породження пекла». Від їх, не зважаючи на вік, потужних ударів, вовчі очі згасаючи лопали, перетворюючись на сотні маленьких стріл, що до крові ранили руки і обличчя «воїнів». Неймовірно потужним ударом кілка, на кінці якого теліпалась скалічена бляшанка, Петро розправився з останнім вовчим оком. Важко дихаючи, він повільно підвів очі угору і, оминувши увагою напис «VOLVO», зустрівся поглядом з Сатаною. Той, не міняючи пози і не блимаючи, дивився на чумака. Раптом його білий язик (цигарка), відірвавшись, випав з рота, а ліва рука, пошаривши у кишенях, піднесла до захованого під смоляними пасмами вуха, маленьку чорну скриньку (мобільний телефон), що сяяла великим квадратним оком і вигравала дивну, схожу на турецьку, мелодію. Губи «Рогатого» швидко заворушилися, але звуків не видавали.
- Чаклує га-д! – пояснив Андрій, вже уловивши страх в погляді та рухах «Куцого». – Добий його, брате! Во імя Отця і Сина і святого Духа!
- Амінь! – відгукнувся Петро і з плеча рубонув кілком «Хазяїна пітьми».
Зброя, налетівши на невидиму перепону, відскочила назад і боляче шарахнула велетня по макітрі. Хоробрість, підібгавши хвоста, побитою собакою вискочила зі стриженої під горщик макітри. Страх хутко повернувся і став повільно завойовувати нещодавно втрачені позиції у тілі Петра, розпочавши чомусь з ніг, що обернулися на вату. Чумак заціпенів і не рухався.
Натомість Андрій, не втрачаючи мужності та над усе бажаючи розрахунку за відмову в «пекельній аудієнції», відштовхнувши назад мішкоподібного товариша зайняв його місце в «бою». Він з гнівним презирством поглянув на ворога. Той приречено зиркав крізь сплетену невидимими створіннями «павутину» розбитого лобового скла тягача, котра зупинила нищівний удар Петра.
- Ану, чор-тячий батько, злазь з мажари! – наказав Андрій.
«Батько» злякано відсахнувся в глиб воза й голосно зарепетував турецькою мовою:
- Мехмед! Ялла, ялла!
Сказати таке в очі козакові, що все своє життя люто ненавидів турків, двічі грабував Кафу й один раз палив Стамбул, було вищою мірою необачливо та нерозсудливо і, явно, тягло на самовбивство.
Від почутого очі Андрія потонули в ріках крові, а мозок захлинувся у ставку се-чі, що за секунду фонтаном заповнила порожнину кучерявої голови. Останній наказ, який надійшов від «втопленика» до тіла був: «розірви». М`язи негайно перейшли до виконання повеління. З боку це виглядало так: Андрій з усієї сили дзвінко вибивав кулаками по бляшаним бокам далекобійного тягача, з якого сипались на дорогу «двірники» лобового скла, дзеркала заднього виду та емблеми. А з середини кабіни зачумленими очима, що заплющувалися в такт ударам, за цим «солом на ударних» спостерігав нажаханий до смерті водій – турок. На відстані двох кроків від машини, з поглядом, що свідчив про перебування хазяїна в астральному вимірі, стояв «гранітний» Петро.
Андрій, виграючи симфонію гніву на залізних литаврах, дістався до водійських дверей. Цей факт підштовхнув турка до останньої відчайдушної спроби на порятунок. Він увімкнув двигун і до підлоги втопив педаль газу. Тягач, мов скакун, якому зненацька встромили в боки гострі шпори, зірвався з місця. Козак від несподіванки відплигнув у бік і потонув у хмарі сиво-чорного диму, що свідчила про неполадки в роботі паливної апаратури.
Громіздкий бампер помчав уперед і за два метри, зустрівся з таким же у розмірах черевом Петра, задерши його аж до грудей хазяїна, від чого чумак втратив рівновагу й потилицею донизу полетів на асфальт. Його широко розплющені очі побачили черево пекельного воза, під яким швидко оберталося залізне дишло. Потім за ним промайнуло довжелезне днище, і все скінчилося. Запала напружена тиша.
- Господи, та що ж це? – не змінюючи пози, хвилин через п’ять, запитав повержений Петро.
- А це, добродію, і є майбутнє! – голосом людини, яка нарешті помстилася своєму кровнику, відповів мольфар, що пожалував нізвідки.
Андрій, увесь чорний від сажі, мов козацький похідний казан, і такий же гарячий, перекинув невгамовану жагу вендети на чаклуна.
- Так це твоїх чорних лап справа?! Я мав би одразу здогадатись! – заволав він і, з виглядом явно не добрих намірів, посунув на відьмака.
Той, не чекаючи нової розправи, вправно відскочив назад.
- Моїх рук, голубе! Моїх рук, але за бажанням твого братіка! – парирував він, поставивши єхидний наголос на слово «братіка».
Андрій розгублено зупинився на півдорозі до жертви.
- Як це розуміти, чаклуне? Негайно поясни! – гнівно наказав він.
- Та що тут пояснювати? Усе просто, як білий день! – явно насолоджуючись чумацькою безпорадністю, неквапливо почав мольфар. – Десять років тому на Константинопольському базарі я виграв у кості глечик, обігравши одного місцевого джина. Дізнавшись, що я грав…, ну, скажімо так, не зовсім чесно, він з пересердя прокляв мене і запроторив до виграного баняка, сказавши, що чари зникнуть лише після того, як хтось пошкрябає глечика довжелезним брудним нігтем…
Почувши посліднє, Петро, що досі возлежав на чорному шляху і не виказував ознак життя, поворухнувся, сором’язливо ховаючи під тушу широкі чорнопазурні долоні.
- Ну, і що далі ? – вже не так сердито запитав Андрій.
- А далі все просто. Глечика купив якийсь ясновельможний пан і з караваном відправив до Речі Посполитої, як весільний подарунок своїй панянці. По дорозі мене…, тобто глечик загубили, і він десять років сумирно відпочивав у різнотрав’ї, доки ви на нього не натрапили і не звільнили мене. То ж за умов прокляття, я маю виконати чотири будь-яких бажання мого рятівника. Ось такі пироги. – Підсумував мольфар і смачно плюнув собі під ноги.
Козак, хутко зрозумівши, який можна мати з цієї справи зиск, якщо підійти з правильного боку, по молодецькому підскочив до свого, усе ще лежачого «правильного боку» і допоміг йому підвестися на ноги.
- Спирайся, братіку! Спирайся, друже! Ось так маєш: чотири бажання! Цілих чотири! – натхненно шепотів він у волохате вухо побратима, як шепоче парубок слова любові своїй коханій.
- Дзусь-ки, чотири! Одне! – остудив запал Андрія чаклун. – Лишилося одне бажання.
- А куди поділися ще три моїх бажання? – зненацька тоном дитини, у якої забрали солодкого півника на паличці, подав ознаки буття Петро. – Де ще три?
- А «ще три» - сюсюкаючи, мов до маляти відповів мольфар, - я вже виконав.
- Коли це? – загудів невдоволено Андрій, десь глибоко в душі усвідомлюючи, що таки це правда.
- Перше було, - спокійно промовив чаклун, - це коли ви захотіли «пожи-рувати по царському». Було?
Андрій примружив очі і розплився у сором’язливій посмішці, пригадавши гнучкі дівочі тіла у кокошниках та свій кульбіт у тарілку з вальдшнепами.
- Ну, було! – зголосився козак. – Ну, а друге? Друге яке?
- Друге, добродію, я виконав тоді, коли твій невситимий товариш, насви-нячившись під самий гузир, та втомившись від краси чарівних фу-рій, забажав негайного повернення.
- Тож, яке було третє бажання їх «пузатої величності»? – з загрозою у голосі, кинувши гнівний погляд на Петра, запитав у чаклуна Андрій.
- Яке третє? – все ще надіючись на якесь диво підхопив Петро.
- А третє – твій цікавий до історії побратим, доречі не порадившись із тобою, замовив круїзну подорож на двох у майбутнє. Що я зараз і виконую. – Підсумував мольфар.
- Куди, куди? – не зрозумівши значення слів, роздратовано загудів козак.
- Куди? Куди? – усвідомивши, що учинив щось дуже жахливе і непоправне, істерично заверещав Петро.
О, блаженна солодка мить здійснення мсти! Вона, що вистраждана протягом довгих безсонних ночей, на вівтар реалізації якої було покладено скільки часу і зусиль, протікає, на жаль, так незаслужено швидко, лишаючи у душі її автора легкий присмак невдоволення.
Та месник зі стажем відьмак - досконало знав усі тонкощі цього мордувального ремесла. Він, з театральною пихою, витримав таку ж театральну паузу, тривалість якої заслуговує на «книгу рекордів», і лише після цієї екзекуції відповів інтонацією стюардеси: - Ви, як і забажав ясновельможний пан Петро, відправились у захоплюючу подорож майбутнім. Тому, відстебніть ремені безпеки! Ми здійснили вдале приземлення у дві тисячі чо-рті якому році! Вихід там. Дякуємо, що скористалися нашими авіалініями!
Тиша надовго запанувала на шосе.
Сонце поволі висаджувалося. Туман неохоче відступав, ховаючись у лощинах. Визволяючись від полону імли, очам чумаків, відкривався новий, незнайомий і від цього, мабуть, ворожий світ. Химерні будівлі, засіяні дивним збіжжям поля, на яких невидані досі створіння розбризкували тонесенькі струмені води, блискучі різнокольорові штуковини порозкидані обабіч чорної дороги, що зловісно шаруділи і легко злітали підхоплені смердючим вітерцем, все здавалося побратимам лиховісним і жахливим. Ясно було одне – світ перевернувся, або настав його кінець, що зараз не мало для чумаків, з огляду на їхнє пригнічене становище, ніякого принципового значення.
Розгублені оглядини «майбутнього» нахабно перервав нескінченний потік возів, що збилися до купи не маючи змоги об’їхати задерев’янілих «пілігримів у часі».
- Зійдіть з дороги, дурні! – рятуючи своїх, поки що хазяїв, від наглої смерті під сотнею роздратованих коліс, пронизливо вигукнув чаклун.
Нажахані чумаки, молодими козликами, пострибали на узбіччя. Колона кольорово-блискучих возів потекла повз, обдаючи їх залишками спаленого октану та відбірною лай-кою, що, пройшовши крізь жорнова віків, дивним чином зберегла свій первозданний колорит, анітрохи не змінившись. На голови побратимів рясно сипались вислови, що явно натякали на ста-теві зно-сини власників возів з їх мамами, татами, сестрами та іншими родичами (аж до п’ятого коліна), а також всілякі найщиріші побажання здоров’я печінці та мозку за допомогою розміщення в них усіляких живих та не живих предметів. Від цього величезного сумбуру слів, дістався неслабий шматок і животові Петра. Його розміри не обійшов порівняльними епітетами хіба що ледачий.
Почуті знайомі звороти трішки заспокоїли чумаків. То ж, коли ма-тючча перестали вирізнятись оригінальністю, побратими пригнічено почимчикували, мов каченята за кривоногою ненькою, позаду самовдоволеного відьмака, у напрямку покинутої мажари, що поодиноко стояла на краю жовтого, від цвітіння рапсу, поля.
ID:
409121
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.03.2013 00:38:22
© дата внесення змiн: 15.03.2013 00:38:22
автор: Осіріс
Вкажіть причину вашої скарги
|
Ох, і перелякалися!Зате,гідно відстояли свою козацьку честь і поквиталися із залізним ворогом! 
