Без ліку. Люди пропливають, змиті, немов піщинки, хвилями часу. І обличчя тонуть в історії. Час – безжалісний: він зменшує особистість, робить із людей людство. І ти – не ти, а частина великого космічного задуму. Тільки подумати! Та хіба нам, простим людям на простій землі, потрібні хитромудрі замисли Всесвіту? Треба тільки щастя, просте, людське, невелике… А заразом, отримавши його, ми біжимо далі, спотикаючись, ранячи душу об гостре каміння великого, самі не помічаючи нашої меншості. Але для себе – такі великі та значущі. Навколо наших проблем обертається Сонце, заради наших мрій створено цей світ, для нас живуть і помирають інші. Мчимо далі, летимо поміж хмарами, ближче до недосяжного… А інколи хочеться зупинитись і відчути себе просто людиною на простій землі. Просто не втрачати людського щастя, душі, обличчя. Та хіба вже можливо зупинити свій омріяний марафон? Отак і живемо: небесним духом і земною плоттю.