Тиша…. Задуманий настрій... Таємниця… Вони вкотре поволі прогулювалися овальною кімнатою, всотуючи кожен порух власних душ. Стіни кімнати насолоджувалися такими мовчазними, привітними гостями, тому радо ніжилися у скромних сонячних променях, які зазирали до прочинених дверей. Стіни навколо потопали у безкрайому полотні водяних лілій, що застигли на тисячоліття, обираючи свою в’язницю у вигляді картинних рам. Їх подальша доля була визначена, віддати власні амбіції на поталу людським очам. Щоденно тисячі облич стирали пил з їх очей, не помічаючи крихітних сліз-краплинок, які виступали на ніжних пелюстках. Де були зараз ті холеричні руки, пальці, які тонкими пензлями вимальовували кожен порух їх душ??? Все минуло…Спогади лишилися позаду, проте жодного майбутнього життя не обіцяло. Втомлене осіннє сонце починало готуватися до зустрічі із сутінками, ввічливо поступаючись їм місцем у ролі мовчазного слухача лілій, які розкинулися на стінах кімнати. Спогади, тепло тих днів, коли народжувалися короткі, нестримні порухи пензля, який створював шедевр, що посяде гідне місце у найкращих галереях світу. Навіть невмолимий час не міг спокуситися на їх красу.
Останні відвідувачі покидали залу, обмінюючись захопленими думками, враженнями від картин та планами на майбутні відвідини галереї, покидаючи стомлені душі лілій. Душі, які закарбували у пам’яті очі, стомлені тривалою боротьбою за світло, тіні, фарби та відтінки кожного прожитого дня. Самотня, знервована душа художника, який поволі втрачав зір, чіплялася за найдрібнішу деталь буденності створеної навколо. Кольори поволі починали тьмяніти, захоплюючи у полон зіниці стомленої душі. Кожен його ранок розпочинався з привітання саду, у якому панували квіти, барви, пристрасть кольорів, яку він намагався відтворити на свої полотнах, вдихнути у них радість, намалювати на устах усмішку та утаємничити невагомі риси їх облич. Щоденна кривава боротьба танучих хворих очей та феєрверку кольорів, які ніби навмисне вмившись вранішньої росою, розквітали новими відтінками.
- Треба вловити момент!! Встигнути!! Хто зна можливо завтра мої очі потонуть в океані мороку та сліпоти. Не можна полишити ці барви напризволяще шаленому вітру та дощам, які змиватимуть їх красу, закутуючи у сірість і туман. Руки тремтіли, намагаючись вловити невловимі та непокірні відтінки, що танцювали в обіймах вранішнього сонця на обличчях лілій. Вони стали його маревом, прокляттям, з яким прокидався та поринав у сон. Жадібна хвороба ніжно, обережно та дбайливо полонила його старечі очі, вичерпуючи ліміт душевної надії. Фарби навколо його душі починали вицвітати... Вони втрачали свою чіткість, розмиваючись у масляні міражі, так ніби танули під палючим сонцем пустелі. Синій…. Зелений… Білий… Кольори, знущаючись над ним танцювали, хихотіли та пірнали у прохолодну воду осіннього озера, що вбиралося у шати, вкриті водяними ліліями. Вони ніби знали, що кожен його новий прихід міг бути останнім і що завтра вони не почують тихих квапливих кроків, що порушували тишу сонного ранку. Вони відчували, що той похилий художник втрачав свої фарби, його життя вицвітало…. Проте він вперто продовжував малювати, його руки тремтіли від пристрасті, яка охоплювала душу, інстинктивно змішуючи кольори, шаленіючи від божевілля відтінків, які пензлі вимальовували на полотні. Кольорова ейфорія вицвітаючих очей, які вже не могли бачити тієї краси… Кожен день забирав його фарби, полишаючи лише спогади, наповнені кольорами та емоціями. Чим чіткіше його вуха чули зворотній відлік до зустрічі із пусткою, ніччю власних очей, тим пристрасніше він продовжував малювати, закарбовуючи у спогадах кожну рису облич лілій. День… Тиждень… Кроки сліпоти, яка наближалася ставали чіткішими і виразнішими у вихорі пісні осіннього саду. Крок….Холодні, тонкі пальці торкнулися зіниць….. Морок…. Темрява…
Лілії…. Вони жили в нескінченому потоці очікування його тихих квапливих кроків, які б порушили нестерпну тишу овальної кімнати……Але його очі вицвіли, лишивши по собі тільки лілії.
У меня по прочтении - неотступные ассоциации с Бетховеном, постепенно теряющим слух, пишущим музыку по памяти... Боль и отчаяние от ускользания, ощущение беспомощности...
філософ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
я нещодавно бачила програму про Клода Моне, який через хворобу втрачав досить швидко зір, проте його картини з водяними ліліями були завершені по пам"яті...усі відтінки, настрій саду, який він власноруч створив, все написано Моне з вражаючою чіткістю....чомусь ця розповідь і картини мене зачепили....вирішила написати знаю, що тут нічого цікавого можливо немає, просто мої відчуття