Карпати. Ліс. Дощем минає літо.
З підніжжя пробираюсь вверх.
Не холодно, бо зайвого напередодні вжито,
Іду, бо просто хочеться іти.
В ногах старе, намокле листя,
Багаторічні трухляки,
І саламандри, чорні в жовту кляксу
Ручні неначе малюки.
Вже вище я, а запах лісу
Щоразу інший, та зовсім не такий
Немов збирається піввіку
Хоча насправді він прудкий.
А по деревах ллються ріки
Внизу збирається піна,
Неначе море не далеко,
Неначе хвиля прибува.
З долини в гору і не раз
Туди де вище тільки небо
Якийсь сліпий дороговказ
Задовольнить мою потребу.
Чомусь найвище – полонина,
І дощ косий, прямісінько в лице,
В траві колюча квітка чорно-біла
Відпроваджає літо, довершує усе.
Метелик смирний з холоду закляк
На дозріваючій шипшині
Не знаю житиме, чи як
Візьму віддам його Дружині
Піднявши очі дивлюсь в даль
Димлять тут гори найгустіше,
Щось зупиняє погляд мій нажаль
Приглядуюсь лівіше
Стоїть збентежена людина
Оздоблена маєтком дорогим
Розгублена, неначе я якась тварина,
Сюди ж не ходять ранком дощовим.
Почав раптово гавкати собака,
Як той, що стереже конвой,
Огидно стало, немовби розбишака
Занапастив мій стан піднесений отой.
Ну от – збудився.
Йду на базу
Сушити одяг і думки,
Чому такі заможні люди
Не розуміють дійсно хто вони.
20.02.2013