«Ось і я іду,
А ти, мій друже, лишаєшся.
Своя у кожного осінь…»
(Йоса Бусон)
Якось одного зимового дня я прочитав у старій розірваній газеті замітку про монаха який спалив себе в знак протесту проти окупації Тібету. Було холодно як на душі, так і за вікном, і всі кольори стали відтінками сірого, я подумав, що Лхасу треба відвідати восени – коли прозорість осені нагадує прозорість розмови без слів. І тоді на білий папір мого нотатника лягли наступні рядки:
Лхаса – місто сиріт.
Таке ж сумне як Белфаст,
Де діти вчаться плакати
Швидше, аніж
Дивитися на байдуже Небо.
Де камені чорними жабами
Скачуть у каламуть історії,
Де палаци суворими келіями
Дивляться в безодню нашого «Я»
Пустими очицями черепа.
Чуже залізо
Тінями мертвих хмар.
Поховайте мене в синьому небі.
Мене – майстра мовчання,
Носія костура з одного Сходу до іншого.
Лхаса – кам’яне серце Азії.
За крок до космосу – звук.
На порозі Вічності – тиша.
Біля дверей нірвани – білий пес.
У Країні Снігів у білому одязі
Сумую, що сонце не біле
Над цими людьми із зажуреними очима…
Вражаюче... глибинне... від серця до серця. Прозірливі, медитативні рядки, Майстре Мовчання... Про Тібет і не тільки багато чого дізналася з книжок Лобсанга Рампи
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за відгук і розуміння цього сумного твору...
у Ваших верлібрах, 
Шоне, вражаючі метафори. 
Кожне речення є гідною темою для окремого вірша. 
Про Тібет і не тільки багато чого дізналася з книжок Лобсанга Рампи
дякую Вам!
