ЗАЙВА
ВСТУП
Кожна книга несе в собі певну істину, щось що варте уваги. Причину її написання, суть і найголовніше – що хоче сказати автор?
Що ж хочу сказати я? Для чого я вивернула свою душу на папір та на блюді піднесла для масового обговорення? Тому що хочу звільнитися від своїх скелетів. Звільнитися від того, що застрягло в пам’яті, в душі, в мені, що не дає вільно дихати, а рве мене із середини. Безліч комплексів, страхів, нездійсненних бажань, все що болить. Мені потрібно від цього «позбутися». Вимести все чорне, що в мені сидить, щоб можна було почати з чистого листа. Щоб не ховатися.
Я розумію, що в «кожного своя доля і свій шлях широкий…», кожний несе свій хрест і Господь ніколи не дасть пережити більше, ніж може людина.
Я пережила своє горе і книгою не прошу жалю. Я просто хочу виговоритись. В дитинстві «я говорила з книжками, точніше вони зі мною, розказуючи якою маю бути я», тепер настала моя черга розказати все.
Не думайте, що в моєму дитинстві не було нічого хорошого, було, але його чомусь я не пам’ятаю. В голові з’явилася незрозуміла «каша» подій, все каламутно, все не ясно. Я з важкістю витягую по ниточці кожний спогад, щоб акуратно покласти його туди, де йому місце. Але кожного разу, коли я торкаюся забороненого мною мені ж, коли стараюся згадати «своє пекло» - я починаю плакати. Я пишу своє «творіння» зі сльозами на очах, бо знову змушую себе це пережити. Та з часом мені стає легше, я звільняюся від болю і коли перечитую – вже не пече. З’являється певна байдужість і спокій, якого я шукала довгі 6 років. Свобода…
Я пишу не вигадану історію, котра можливо більше зацікавила всіх, а реальну. Я дарую Вам ключ від себе, відчиняю всі потаємні двері душі і з посмішкою запрошую на прогулянку по моїй свідомості та пам’яті. Якщо Вам це цікаво, то ласкаво прошу у світ мого життя…
І. ДИТИНСТВО
1.1. Загальне
Доки я вчилася в ліцеї я вважала себе “плаксивою Міртою”, це дівчина із Гаррі Поттера. Вона увесь час плакала в туалеті… Я не плакала, але ховалася дуже навіть часто, особливо на довгих перервах. Мабуть я єдина із класу раділа, що чергова. Майже кожна перерва була зайнята – це був вихід.
Я не пам’ятаю шкільних років, в моїй пам’яті чомусь є лише ліцей і все що далі.
Я не пам’ятаю шкільних друзів, ні ну пам’ятаю, але не так, як потрібно. Я пам’ятаю, що “Ігор” мій друг ще з дитсадка, але чому? Що він зробив, щоб стати другом? А що зробила я? Чому ми були друзями? Як взагалі ними стають? Від того, що немає вибору? Щось типу : ”багато проводимо часом разом, отже ТРЕБА дружити?”.
А колись то я вміла дружити? Не набридати, не нити, не бути другом, бо корисна, не через безвихідь? В мене хоч колись були такі друзі? І що це взагалі таке «друг»?
В туалеті я «ховалася» майже кожен день. В мене не виходило знайти спільну мову з іншими. Я була Лузером з великої літери. Єдине, що мене радувало, що повинна була прийти ще одна дівчина Альона і я повинна була сидіти з нею за однією партою. Я чекала цього моменту як дива і воно сталося. Смішна, кудрява, курноса дівчинка, невисокого, навіть низького зросту, в якої був цікавий сміх. На той момент вона мені нагадала шматочок сонця (шкода, що це всього лиш далека зірка). Вона не була в захваті, що буде сидіти зі мною за однією, але цього старалася не показувати.
Дякуючи їй я змогла потоваришувати ще з 2 дівчатами: Аня і Мар’яна. Двоє низьких, смішних та худих, саме худих, тим більше на моєму то фоні (я вже в 12 років важила кіл 80).
Думаю не важко було здогадатися, що «наша» компанія виглядала крайньо смішно та безглуздо, дякуючи мені. Але мене терпіли, бо я була потрібна Альоні. Хто ж як не тягнула б її за вуха по навчанні?
Знову користь. Це і є істина дружби?
Я раділа «нашій» дружбі, хоча якій в дідька «нашій», «моїй» дружбі, як не знаю чому. І хоч тоді я і не усвідомлювала, що мене використовують, але це навіть добре. Якби я тоді залишилася сама, то я точно не витримала. Здуріла б. Це я зараз розумію. Тоді так званий обман мене врятував, хоч і ненароком.
Я лише можу здогадуватися, що говорили про мене за моєю спиною, але чесно кажучи – знати вже і не хочу.
Потім не витримала Мар’яна і чітко пояснила, що немає чого мені з ними бути, зайва я, і щоб більше за ними не «тинялася». Я тоді сильно на неї образилася, я роками тримала на неї зло, а за що? За правду? За жорстоку, гірку правду? Вона просто повторила слова Альони і цим самим стала ворогом №1.
Потім Альона все дуже круто повернула протии Маряни і навіть змусила її вибачитися переді мною. Уявляю, як було їй.
Альона мене пожаліла і лише через це повернула і не забуваємо, що робити самостійно домашню роботу крайньо важко.
Мене з нею повязує ще багато, але це вже потім.
Потім через рік чи два, я вже не памятаю, вона поїхала в Канаду. Залишивши гарну вмятину на моїй довірі.
Але я і далі вірила в чудеса, не дивно, в 12 ще гралася ляльками.
Попитка №2
Юля. Вона зі мною товаришувала, бо не мала вибору, поряд сиділи на англійській. Спілкувалися ми «через зуби», я була лузером, а вона дуже хотіла влитися в компанію «популярних, крутіших, кращих» і те що ми разом сиділи за партою аж ніяк не підвищувало її рангу, навіть навпаки, я була тягарем, який тягнув її до низу. Мені ж нічого було втрачати, я була одна і була рада навіть такому «спілкуванні». Чесно кажучи було кумедно спостерігати, як вона бігала за своїми псевдо подругами, які вічно залишали її саму, а вона із собачою вірністю поверталася і вічно з посмішкою запитувала: «А чому ви мене не зачекали?». В кращому випадку у відповідь вона чула безглузді відмовки, або ж єхидні посмішки, з часом на її питання просто не реагували. Я слухала як обговорюють її «друзі» за спиною, висміюють, принижують, знала яке в них відношення до неї і дивувалася, навіть для мене не виділяли стільки «шани», хоч і не дивно, я старалася не виділятися, знала своє місце і мовчки там сиділа. Вона ж наче метелик, який переплутав сонце із брудною настільною лампою, летіла до нього, не звертаючи уваги на обпалені крила.
Я звикла бути одною, я замкнулася із середини не даючи іншим потривожити себе. Можливо без неї я б ще більше обізлилася, мабуть це так і було б і стала б я великим шматком граніту, твердим і сірим із порожніми очима та німим голосом, але ж ні. Саме дякуючи їй на першій стадії свого затвердіння я знову ожила, вона стала моїм сенсом, моїм єдиним другом, без якого я вже себе не уявляла. Вона була мені потрібна.
З часом ми все таки потоваришували, що стало ще однією причиною знущань з неї, навіть її хлопець вважав що вона даремно зі мною спілкується (не дивно, ще до ліцею я відпочивала у літньому таборі разом з ним, в одному «отряді», подружитися з ним в мене так і не вийшло, я була доволі дивакуватою, через що і вийшли доволі неприязні стосунки). Не дивлячись на це, Юля все-одно продовжувала зі мною дружити. Ми вже разом сідали за парту на основних уроках, з часом почали переписуватися «вконтакті», говорили годинами по телефону і ходили гуляти після навчання та й на вихідних також. Вона стала моїм найкращим другим і я вже не змовчувала, коли в її сторону летіли образи від інших. Її образи я сприймала як особисті, її ворог – мій ворог. І почалися сварки, я нагадала про своє існування, що не змусило довго чекати. А з мене то було з чого посміятися, як мінімум, те що я була товстою. Зазвичай моїм «опонентам» вистачало декількох висловів про мою зовнішність, як в них з’являлася зловтішна посмішка, вони вважали що раунд завершений, для мене ж це був лише початок, війна розпочалася. Хто кого болючіше вколить, хто вчасно підбере момент «для атаки», це була цікава гра, в яку я грала із захопленням. Це була ще одна з причин, яка здружила мене з Юлею. Мене рідше зачіпали, зазвичай ображали її, для мене ж це була як команда «фас» і я була готова розірвати на шматки кожного, хто її скривдить.
З часом я почала надто сильно їй нав’язуватися, неадекватно реагувала коли вона ходила гуляти з іншими подругами, вічно хотіла знати що вона робить, надто часто їй дзвонила і це почало їй набридати. Я знала що її лякала моя неадекватність, вона неодноразово про це говорила, але я нічого не могла з собою подіяти. Тим більше, вона помирилася зі своїми «подругами» з класу і знову вічно зникала з ними на перервах, це жахливо мене бісило. На уроках вона майже не розмовляла зі мною, телефонні розмови також були прісні та короткі. Я не могла зрозуміти що трапилося, до одного дня. На довгій перерві вона нарешті вирішила зі мною поговорити, і пояснила, що я зазіхаю на її свободу, надокучаю їй і вона не може більше цього терпіти, іншими словами «тебя слишком много в моей жизни…». Після даної розмови ми припинили спілкуватися, вона знову повернулася у свою компанію, шкода що відношення її «друзів» до неї так і не змінилося.
А я знову залишилася сама, знову зраджена єдиним другом, знову «зайва».
Якщо ви думаєте, що вдруге не було так боляче, як вперше, то ви ой як сильно помиляєтеся. Це було ще гірше, в 1000 разів гірше. І мені не було навіть елементарно кому виговоритися. Батьки в розводі, у матері нове життя, батькові старе не дає спокою, а брат, а чорт його знає де був він, вдома він лише ночував. А я чула все: кожну сварку, кожний крик, з часом навіть звикла. Весела в мене сім’я: вічно синій брат, психічнохвора мати, і батько котрий не міг пережити своє горе. Яка там різниця до мене… Саме тоді я закрилася у своєму світі. У світі книжок, Мері Поппенс, Аліси. В світі ляльок. В світі, де діти лягають спати в 22:00, бо так треба і хваляться бісовими оцінками. В світі, де завжди світло і пахне літом. Я і досі інколи туди заходжу, у свій прихісток. Один лише мінус був, в моєму світі не було з ким поговорити. Я говорила з книжкам, точніше вони зі мною, розказуючи якою маю бути я.
Шкода, що я не могла нічого розповісти їм. Можливо вони б теж поплакали б зі мною?
Прихістком з часом стало село, я їздила туди на: літо, зиму, канікули, вихідні. І там все було реально: бабуся, яка піклувалася про мене, сестра – найкраща подруга, де смачно готували, де було добре і спокійно. Реальний світ.
Не дивно, що коли потрібно було поступати у ВУЗ, я інтуєтивно поступила в житомирський політех. Це і є істинна причина, все інше так, відмовки…
Тим більше вдома я ніяк не могла поладнати з мачухою. Вона часто нагадувала, що я зайва, що вона з татом сваряться через мене і якби не я, то в них була б ідеальна сім’я. На той час в них вже була Ангеліна, моя сестра. Навіть вдома мені повісили ярлик «Зайва».
Я з 12 років ходжу з цим клеймом, я вже звикла що повинна бути одна, бо я ж зайва, а всі зайві повинні бути одні. Я втовкмачила собі це в голову. Сама собі зробила стіну психованого, злого, істеричного їжака, бо не хотіла чути бісове слово «ЗАЙВА». Ніхто мене до кінця не знає і Слава Богу, більше ніхто не зробить так боляче. Давлять на больові точки, але не на ті. І добре.
Ви не знаєте як боляче почути від рідної матері що не потрібні їй, що вона родить кращих дітей.
Ви досі дивуєтеся чому я ношу клеймо «зайва»?
З тих пір я стараюся бути сама, не хочу повторів, вистачило. Мабуть лише сестра і брат знають мене по-справжньому.
1.2. Ліричний відступ
Зроблю у маленький ліричний відступ. Чому розвелися батьки, причина? Моя матір пішла на курси водія, закохалася в інструктора і все почалося.
Спочатку матір захотіла машину (дорогу іномарку), тато просив її взяти якусь дешевшу (перша ж машина, ще треба навчитися нормально їздити, розіб’єш - шкода). Та вона поставила ультиматум – або машина, або розлучення. І вони купили машину. Доволі швидко з’явилося нове бажання – дача. Чорт зна де, маленька, однокімнатна (кухня і кімната, навіть коридору не було), без отоплення та проведеної води. Новий ультиматум – або дача, або розлучення. І вони купили дачу, зробили мега дорогу підлогу і вибили піч, щоб зробити більшою кухню. Після чого з’явилося ще одне бажання – поміняти квартиру на пів будинку (старого будинку, без газу та води). І тут тато не витримав. Все, розлучення. А мама то не жартувала, вона цього і чекала, от тільки вона не врахувала, що інструктор не збирається кидати сім’ю, а вона то вже кинула. І почалося.
Спочатку батьки мирилися, знову сварилися, хотіли завести третю дитину. Життя було незрозумілим. То все добре, то скандали. Їх було важко зрозуміти.
Одного разу, коли ми поверталися з Переяслів-Хмельницька (з весілля хрещениці батьків), матір будучи за рулем почала плакати (почула по радіо пісню Савічевої «Прости за любов»), тато це побачив і закричав, щоб вона зупинила машину. Він вийшов і пішов в протилежну сторону від нас. Сказав, щоб ми їхали і не чіпали його, що піде «бомжувати». Він дуже впевнено це говорив, ну як говорив – кричав (як завжди). Матір побігла до нього і довго благала повернутися, а я з братом так і стояли біля машини, не знаючи що робити. Матір плакала стоячи на колінах, батько кричав та розмахував руками, через хвилин 20 мама все ж вмовила його повернутися. Далі ми їхали мовчки. Коли приїхали до дому все почалося знову: сварка, крики, Вася за комп’ютером, я за книжкою.
Мабуть дивно було б спостерігати на нас зі сторони. Ми перестали зважати на крики за стіною, на кухні. Ми спокійно могли лягти спати (під крики), робити уроки (під крики), гратися (під крики). Так не мало бути.
Пройшло декілька годин і вони почали вирішувати хто правий, а хто ні. Хто більше завинив, хто винний у розлученні… І їм потрібен був «судья». Суддями були ми. Вони могли посеред ночі розбудити і потягнути нас на кухню, на диван. Щоб ми слухали. Щоб сказали хто більше завинив.
Вони не соромлячись говорили про власні зради. Некультурна лексика – на здоров’я. Крики, виски – завжди будь ласка. Питання типу: «Це ж він (вона) у всьому винний (винна?)» які чекали відповіді – давайте, з добавкою.
Вони тоді пів ночі сварилися, ми ж з братом просто втікли і лягли спати, надіючись, що більше не розбудять.
Так було майже кожен день.
Одного дня я не витримала їхніх сварок. Я сіла на дивані, притиснула коліна до грудей і почала колихатися туди-сюди… Я плакала, мовчки плакала і колихалася. Це замітив брат, він злякався, почав мене заспокоювати, але від цього стало тільки гірше, я почала плакати в «захльоп», мені повітря не вистачало, я хапала його ротом і ревіла, голосно ревіла. На це звернув увагу тато і почав кричати на мене та штурхати. Істерика почалась ще більша, я почала відбиватися, не даючи доторкнутися до себе. Заспокоювати мене ніхто і не збирався. Матір навіть не звернула уваги, а батько ще більше розлютився, вхопив мене за руку і потягнув до себе, я відбивалася, через що він сильніше стис мене. Заступився брат, крикнув щоб батько мене відпустив і тато переключився на нього. Я просто втікла із кухні в свою кімнату і лягла на ліжко обличчям до стіни. Все ставало темним, мутним, крики зникали. Я заснула. Коли прокинулася вже була ніч, Вася сидів за комп’ютером, була тиша. Я повернулася обличчям до кімнати, через що рипнуло ліжко. До мене підійшов брат і запитав як я, нащо я відповіла що холодно. Він мене вкрив і я заснула.
З тих пір ми «Двоє проти світу». Він замінив мені всіх друзів, батьків. Справжній старший брат. Шкода тільки, що він вічно десь зникав, з ним було спокійніше. Без нього – як на каторзі.
Те, що вони довели мене до істерики нічого не змінило, вони сварилися і далі. Страшно було, коли починали битися. Матір рвала батькові футболку, а батько дарував все нові і нові синці на її голові. Він завжди бив її по голові, не знаю чому. Одного разу він настільки сильно штовхнув її, що вона головою розбила навпіл котячу (грубу, десь 1,5 см) скляну миску для води.
Інколи мені здається, що вона втратила розум через побої, та точно сказати не можу.
Одного разу вони майже помирилися, принаймні більш не влаштовували скандалів. Вони разом поїхали в Переяслів на машині і попали в аварію. Досі пам’ятаю, як вони посеред ночі повернулися до дому. В тата було збите обличчя, сорочка в крові, перебентовані руки. Матері сильно боліли ноги, вона ледве йшла, теж була вся в подряпинах. На них страшно було дивитися.
Машина перетворилася на металобрухт, а от кредит за неї, на жаль, ні.
Матір найняла адвоката і судилася через аварію (вони врізалися в робітників ГАІ), які не замітили машини моїх батьків. Вона і батька обіцяла посадити за побої. Звісно ж з цього нічого не вийшло.
Через деякий час сварки вже перетворилися в щось незрозуміле. В мами почалися дивні «заскоки». З’явилася вона – ШИЗОФРЕНІЯ.
Ця хвороба взагалі-то спадкова. Надіюся її немає в моїх ДНК?
І «пекло» набуло нових кольорів та барв. Я думала, що їхні сварки це найгірше, що може бути, як же ш я помилялася…
1.3. Про матір
Важко було, коли мама потрапляла в лікарню, особливо в Остріг, особливо коли не було поруч брата. Тоді я ще навчалася в ліцеї і не мала власних коштів, вічно просила їх у тата, на той час мені не потрібно було багато і вистачало кишенькових, але коли потрібно було для мами на лікування, суми були значно більші.
Я ненавиділа просити їх у тата, це було принизливо і дико, особливо коли він дивився на мене своїм злим поглядом і зверхньо запитував: «Скільки?». На що я вічно відповідала: «Скільки дасиш». Через що він відразу починав кричати: «Ти нормально можеш сказати скільки тобі треба?!» і я відповідала: «Сто гривень». Він давав більше, я брала гроші і йшла купляти продукти, по дорозі я часто плакала.
Я ж не для себе просила, навіщо бути таким жорстоким? Було боляче.
Перші рази, коли матір потрапляла в лікарню тато їздив разом зі мною, потім припинив, причини я не питала. Було легше коли поряд був брат і ми їздили вдвох.
Мені важко було бачити матір в тому стані, бо це була вже не матір, а те що залишилося від неї. Я пам’ятаю її іншою, вона дуже сильно змінилася, до невпізнання і не лише під час загострень хвороби, а загалом.
Я ніколи не могла поговорити з нею по-справжньому, сказати все, що болить, мучить. Та й вона не цікавилася. Вона потріпала мені дитинство зробивши з нього решето. Тато також вів себе неадекватно, наприклад коли різав собі вени і говорив: «Це життя без вас». Він не так хотів втримати мене з братом, як матір, в надії що вона одумається. Потім ми просто стали знаряддям помсти. Я радію що ми залишилися з батьком, враховуючи хворобу матері.
Про що ви взагалі думали? Чого ти добивалася, мамо? Навіщо були скандали при мені та братові? Ми не потрібні, кращих народиш?! Ти мені це в обличчя говорила, що я товста, потворна, що мене ніхто не покохає. А що говорила іншим? Що жити без нас не можеш, сумуєш, любиш?! Кожний день скандал, образи. В мене температура була 40, а ти навіть не підійшла до мене, проходила повз ліжко безліч разів і не підійшла, я досі це пам’ятаю! Це і є любов, турбота? Це і є вона?
А навіщо ти пішла в ліцей і сказала що я з тобою не спілкуюся? Навіщо вивернула всі сімейні проблеми назовні? Ти не знаєш як мені було, коли майже кожний вчитель допитувався про проблему «нашого спілкування»! Ти мені пекло влаштувала і вдома і в ліцеї. І не треба говорити, що тобою керувала хвороба, я добре знаю яка ти при загостреннях і коли ти просто закриваєшся хворобою. Я ж бачила тебе того дня, ти пройшла повз мене і зверхньо сказала: «Привіт». Ти мене місяць не бачила, мамо, і все що ти змогла сказати «привіт»! Як так можна? Те що ти говорила іншим і що говорила мені? Чого ти добивалася? Чого ти хотіла?
Було важко бачити її в неадекваті. Інколи в неї доходило до того, що вона викидувала нижню білизну і мені потрібно було купувати нову, а потім слухати від неї що вона таку не носить, але через безвихідь брала. Я не звикла обговорювати нижню білизну, тим більше з нею.
Вона завжди вважала що їй всі винні, особливо тато, я і брат. Доволі рано змінилися в нас стосунки, в нас мало б бути «мама для дітей», враховуючи наший вік, а вийшло «діти для мами».
Психіатричну лікарню я запам’ятала на все життя.
1.4. Релігія, церква, віра.
Під час маминих загострень її часто (майже завжди) «заносило» на релігійну тематику. Вона вважала себе Божою матір’ю, брата – Божим сином, батька – сатаною, а всю його рідню – демонами, чортами і т.д. Мене ж вона вважала змієм спокусником, хоча інколи я ставала чорним ангелом. Змієм я була, коли носила їй їжу куплену за батькові гроші, матір вважала, що продукти отруєні і з’ївши їх попадаєш у пекло. Чорним ангелом була, коли благала її лягти в лікарню. Я часто слухала прокльони від матері, не дивно я ж була посланцем «сатани».
Мої сльози давно перестали діяти на неї, навпаки – вона раділа і сміялася бачучі мої сльози. На її думку лише так я могла позбутися від свого гріха. Якого саме, вона так і не пояснила.
Цікаво чим я була так сильно грішна в 13 років?
Матір часто ходила у церкву (при загостреннях), роздавала всі гроші, золото. Кричала, сміялася, плакала. Я двічі була разом з нею в церкві.
Перший раз, коли я пішла в церкву з мамою (в неадекватному стані) був коли приїхали її рідні і старалися довести татові що мама здорова.
Цікаво вони самі хоч були при глузді? Мабуть ні, враховуючи те, що людину вважаючу себе Божою матір’ю називали цілком здоровою. А може це в них сімейне? І вони її помічники?
Тоді мама потянула мене, брата і мою двоюрідну сестру (по материній стороні) в церкву в центрі міста. В неї не вистачило грошей на дорогу і вона випросила водія, щоб він нас підвіз (при чому робила вона це з криком).
Було соромно.
Коли ми зайшли в церкву вона підійшла до ікони, впала на коліна і почала голосно кричати: «Господи, я вірую, люди йдуть в храм»… І я не витримала, мені було дико соромно (всі на неї дивилися) і страшно (від її крику). Я не витримала і втікла разом із сестрою до дому, залишивши брата. В нас були гроші на проїзд, а в нього – ні. Ми доїхали з комфортом на маршрутці, а він йшов пішки з центра міста до дому.
Брат подзвонив і запитав де ми, а я спокійно відповіла що вдома. Він запитав чому ми його кинули, на що в мене не було відповіді, я не знала що сказати. Брат розплакався і кинув трубку. Я злякалася, боялася за нього, не знала чи він дійде до дому, раптом піде кудись.
Він часто кудись зникав, тікав з дому, на це ніхто не звертав уваги, крім мене. Я часто виправдовувала його в ліцеї, що він не прогулює, а захворів і т.д. Він попав у жахливу компанію, пиячив, курив. Йому було дозволено все, ніхто не контролював, свобода дій, якою він користувався.
Другий раз ми були у костьолі разом з братом і татом. Вона криками старалася пояснити ксьонсу, що вона матір Божа, що батько сатана і т.д. Вона ні на крок не відпускала брата, тримала його за руку. На мене ж кричала - чорний ангел і гнала геть від себе не даючи близько підійти. І я плакала, як завжди плакала, на що всім, як завжди, було байдуже.
Тоді з мене витікло океан сліз.
Досі пам’ятаю один й тож самий вислів, котрий вона весь час повторювала: «Господи, я вірую, люди йдуть в храм». Я не бачила сенсу в її словах, запитати що вони означають я не могла, не мені було дозволено стояти поруч. Я досі вдячна ксьонсу, не знаю яким чином, але він зміг, хоч і не надовго, привести її до тями і вговорив поїхати в психіатричну лікарню і навіть викликав швидку. Мама спокійно сіла разом з нами в швидку і поїхала в лікарню. Вона всю дорогу повторювала: «Тепер все буде добре». Але надовго її не вистачило, вже в лікарні все почалося спочатку, а коли підійшов лікар вона спокійно відповідала, що здорова і не потребується у госпіталізації.
Їй вдалося зрозуміти, що себе потрібно пристойно вести. Спромоглася адекватно говорити з лікарем, отже хоч частинкою своєї свідомості вона була онлайн? Чому ж коли я взяла маму за руку вона різко відсахнула її та відійшла від мене? Вона все одно вважала мене злом. Але чому? За що?
В лікарні не захотіли забирати матір, ґрунтуючись на тому, що її поведінка цілком нормальна. І я злякалася, злякалася, що все почнеться спочатку: крики вдома, а потім знову в церкву? І я розплакалася, сльоза котилася за сльозою, в горлі ком, в очах все перемішалося, здавалося що це сон, страшний сон від якого не можливо прокинутися. Я почула «страшний» сміх, це була моя мама, вона побачила мої сльози і почала дико та моторошно сміятися. Цим вона себе видала. Коли лікар позвав матір по імені, вона сказала, що її звати не Лариса і що вона матір Божа, ще й здивувалася, що вони її не впізнали.
Тієї ж миті стало легше дихати, вона показала себе, своє істинне обличчя, тепер ніяк не викрутиться. Я раділа всім серцем. Кожною клітиною тіла – РАДІЛА!!! Її забирають, вона підлікується і все буде як завжди. Я наївно по-дитячому щиро в це вірила.
В ту ніч я заснула з полегшенням, пекло закінчилося. Шкода, що це було лише початком. Її випустили дуже швидко, тижня не пройшло, так і не вилікувавшись. Матір найняла адвоката і почала судитися з лікарнею, бо її ЗДОРОВУ! людину запроторили у псих лікарню.
І знову почалися скандали вдома, знову крики, з часом навіть бійки. Я боялася, щоб тато не втратив розум. Його неадекватність дещо лякала. Особливо, коли він приклав гарячу праску до живота, щоб показати як сильно йому болить душа. Шрами на його животі залишилися на все життя.
Було страшно.
1.5. «Мені тринадцятий минало…»
Тринадцять, мабуть хороша дата, для когось. Для мене ж це перше день народження, коли готували я і тато, а не мама.
Я готувала лише солодке, тато все інше. Досі пам’ятаю як робила трюфелі в шоколаді і торт, резиновий на смак, тим не менш мені ніхто не сказав, що він не смачний. Всі їли, мовчки їли.
Тоді до мене приїхали мої рідні із Житомира. Шкода, що матір не змогла втриматися і почала нагороджувати їх прокльонами, але швидко заспокоїлася, та їсти відмовилася, бо до нас «чорти» приїхали.
Я заносила їй їжу, але вона відмовлялася (це ж сатана приготував), після чого я принесла їй солодощі, які вона теж відмовилася їсти. В домі зла сила, їсти – зась.
На все життя запам’ятала її привітання: «Вітаю тебе з цією проклятою датою, я буду молитися за твою грішну душу».
Тим не менш я і далі старалася вмовити її поїсти, пояснюючи що це я готувала. Я плакала і благала її хоч щось скуштувати, але вона була непорушна.
Тим не менш, тарілку я залишила, а раптом з’їсть?
Тато не вміє жаліти, хоч і любить (навіть дуже), щоб жаліли його. Він завжди казав, щоб я не звертала уваги і немає чого ревіти. Сліз він не любив, та й зараз не любить, часто навіть кричав на мене, щоб я не плакала.
Мені ж просто хотілося його обійняти і я б заспокоїлася, та замість цього чула крики, знову ж таки крики.
ID:
395117
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.01.2013 17:38:11
© дата внесення змiн: 24.01.2013 17:40:35
автор: Zazzy
Вкажіть причину вашої скарги
|
