Ти так близько і так далеко від мене. В одному місті, в одній площині…ми бачимось кожен день, але не зустрічаємось ніколи. А при зустрічі ти холодно мене обіймаєш, а потім лагідно відштовхуєш, у відповідь я посміхаюсь вороже і кидаюсь на тебе з гарячими поцілунками…хочу тобі щось сказати, але згадую, що всі слова уже закінчились, залишився тільки дотик та біль. У повітрі пишу тобі листа сріблястими літерами, ти його читаєш і…..Не плач, мій коханий, не край мені серце, воно ж бо й так змучене…ні-ні, не тобою-нашим коханням… К-о-х-а-н-н-я-м??? А що це, власне, таке? Розкажи?...Не хочеш…. Ну добре, я сама тобі намалюю… Ц е ти…і я… Не зрозумів? Це коли у мене в животі зявляється холод, коли ти поруч… коли серце бється в уповільненому ритмі і на мить зупиняється, щоб пережити хвилини ніжності…коли земля тікає з-під ніг від твого пронизливого погляду…коли у мене виростають білі крила…Кохання – це коли твої вуста шепочуть мені щирість, надійність та силу.
Не можу викинути з голови той день, коли ти віддав мені своє життя( молоде, невічне, але таке яскраве)…Що ж ти наробив, мій коханий? Я ж тепер жива статуя з серцем, яке час від часу бється, нагадуючи про тебе. Ще одну мить з тобою прошу, одну хвилиночку, бодай залишити на тобі свій запах, щоб не забув мене…
