Шоста двадцять. Прокидаєшся, бо вже час. Не маєш ні хвилини. Все суворо за схемою. Зранку кава, офіс, папери, колеги, угоди, кар’єра… на першому плані кар’єра.
Від цього залежить твоє щастя. Заробиш гроші, і матимеш все що захочеш. Купиш-таки будинок… там обов’язково будуть величезні вікна, без жодних завіс, і садок. Зовсім маленький, але ваш. Та на це треба гроші. От заробиш, і все буде добре. А для цього треба зо дня в день жити так, як ти живеш. Так, в тебе мало часу на кохану. Так, ти не часто дзвониш їй просто так..але ж ти заробляєш гроші.
Ну..принаймні, так було. До цієї осені. Це сталося три тижні тому. Ти й думати забув про роботу. Грець з ними, з грошима. Раніше уявити не міг себе без роботи.. тепер твоє повсякдення дещо змінилося..
Вчора знову засидівся до пізна, розглядаючи фото. Ледве продираєш очі від передсвітанкового дурману. Три години в забутті – це так мало. Тому знову так тяжко прокидатись. Але, душ, кава, - все як завжди, і ти готовий. Кава. Темна, як її очі. Кава завжди допомагає зрозуміти, що то був лише сон, хай яким би жаданим і схожим на реальність він не здавався. Хоч взагалі не хочеться прокидатись, адже тепер тільки тут, у цьому примарному світі снів – тільки тут ти, як і раньше, з нею. Ви знову разом. Як того літа, коли кожен ваш день був наповнений один одним. Вологий пісок під ногами, синє небо над головою, і сонце, що грає з її золотим волоссям.
Тож, кава, душ, потім вісім хвилин до метро, двадцять три у вагоні. Далі – швидко крокуєш мокрою від дощу камінною мостовою, оминаєш до болю знайомі повороти, провулки і от…і от двері лікарні. Ти тут вже наче свій. Прямуєш до ліфту. Шостий поверх. Четверта палата. Як завжди боїшся ввійти. Якусь секунду стоїш біля дверей, набираючись сил. Входиш. Одразу окидаєш оком фігуру на лікарняному ліжку. Бліде лице, руссе волосся. При погляді на неї, знову щось заважає дихати. Відвертаєшся, стримуючи сльози.
Повітря тут сперте. Відкриваєш кватирку. Осінній вітер б’є по лицю, вривається до кімнати. Вона не величка, але така світла.. Вона любила, тобто, любить світлі кімнати. І ненавидить завіси на вікнах. Невільно посміхаєшся спогадові. Але посмішка тут же згасає. Одразу пригадуєш обставини аварії. Вашу останню розмову. Ніколи собі цього не пробачиш. Якби ти тільки знав…все покинув би, тільки б цього не сталося. Віддав би все, аби повернути час. Та хто ж очікує біди від звичайної повсякденної дороги на роботу? Якби ти тільки знав…
І ти сідаєш поряд, береш її за руку, просто як в тих серіалах, які вона ніколи не любила. Ти щось шепочеш їй, розповідаєш, адже віриш, що вона все чує.. і ти просидіш тут весь день, до вечора. Тепер тобі нема куди поспішати. Твоє звичне повсякдення вже не те, що було. Тепер вона-твоє повсякдення. А ти й не проти. Ти зміг би тижнями сидіти біля неї, тільки б вона відкрила свої карі очі. Ти не втрачатимеш надії. Адже одного разу вийде сонце. Таке саме, як те, що влітку. І буде день, коли вона таки відкриє очі, і знов осяє тебе своєю слабкою, але такою рідною, незабутньою посмішкою.
ID:
394465
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.01.2013 07:58:14
© дата внесення змiн: 22.01.2013 07:58:14
автор: gemini
Вкажіть причину вашої скарги
|