Я тебе розумію, мій друже.
Я ж сама так само помираю!
Я мучаюся сильно дуже
І кожен день свій проклинаю.
Мені хочеться також смерті.
Заважає блакитна кров у венах.
Страждаючи в цій круговерті,
Я загубилася в довгих сценах.
Душа загублена, але правдива,
Бо хочеться здійснити мрії.
Але депресія ця мінлива
Вбиває останнє світло надії.
Як бачиш – я розумію!
В наших душах однаковий біль.
Плакала в самоті – тепер дію
Не дозволяючи сипати сіль.
Рани мої і без солі глибокі,
А в очах безпросвітна журба.
Сподівання мої шляхетно-високі,
Але часу жити більше нема….
Все зникне. Зникнуть проблеми.
І будемо щасливими ми.
Розвіються наші дилеми,
Коли не станемо жертвами зими.
Загубити душу не складно,
Лиш іншої такої не буде.
Варто існувати доладно,
Бо пекло слабкість засуде.
Варто страх дурний подолати.
Ми люди і будемо розумніші.
По-дурному кінцівки бажати,
Коли можна жити красивіше.
Ти озирнися – багато стежин!
Не згадуй лиш про погане!
Диявол точить гострий клин,
Але тобі серце світліше дане.
Ти вибач, пишу я жахливо.
І рими мої безнадійно хворі.
Висловлююся не красиво,
Бо думи мої не здорові.
Але я старалася. Ти віриш?
Тобі хоча б трішки допомогти.
Я знаю – ти мороком міриш,
Але зможеш світло віднайти.
Ти мені напрочуд дорогий.
Я не переживу втрати тебе.
Ти песимістичний, сумний,
Але в тобі світло живе.
Його зовсім трішки є…
Твій душевний вгасає вогонь.
Але ти зміниш майбутнє своє
Зцілений теплотою долонь.
Тобі не сподобаються мої вірші,
Але в інший світ, будь ласка, не йди!
Якщо намір все-таки твердий у душі -
То і мене з собою забери…