Усі говорять про велику волю,
Отриману у спадок від дідів,
Та всі мовчать про лиху недолю,
Подаровану «букетиком» синів.
Ми утопили душу у печалі,
Покірно ждем холодних злих ночей,
Хоч кличуть нас в майбутні далі,
Яскраві іскри Шевченкових очей.
Ми мовчимо, бо мусимо мовчати,
У плетиві жорстоких і похмурих днів,
Ми боїмось, ми боїмось повстати,
За волю українських рідних слів.
Багато хитрих і безжальних змов,
Здолати ми би не змогли,
Бо ми свою козацьку кров,
Російським брудом залили.